Читати книгу - "Після тебе"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Таки налякала.
— Ага. Але я не хотіла. Я взагалі думала, що вбила тебе. — Вона нервово розсміялася.
Ми з хвилину сиділи в тиші.
— Усі думають, що я стрибнула.
Вона глянула на мене.
— Правда?
— Ага.
Якусь мить вона обдумувала це.
— Це через те, що сталося з татом?
— Так.
— Ти сумуєш за ним?
— Щодня.
Вона замовкла. Зрештою сказала:
— Коли в тебе наступний вихідний?
— У неділю, а що? — Я поринула кудись у свої думки.
— Може, поїдемо у твоє містечко?
— Ти хочеш поїхати у Стортфолд?
— Я хочу побачити, де він жив.
8
Я не стала казати татові, що ми приїдемо. Я взагалі не могла придумати, як казати такі речі. Ми припаркувалися коло нашого будинку, і я з хвилину думала над тим, як разюче будиночок батьків відрізняється від того, де мешкала вона.
Коли я сказала, що мама обов’язково вмовить нас залишитися на обід, Лілі вирішила купити квітів. Я була запропонувала купили гвоздики на заправці, та вона розлютилася — хоч навіть і не знала людину, якій хотіла купити квіти. Мені довелося везти її в супермаркет на іншому кінці міста, де вона обрала величезний букет фрезій, півоній та жовтцю. Заплатила за нього, звісно ж, я.
— Посидь тут хвилинку, — сказала я, вилазячи з машини. — Я їх попереджу, перш ніж ти зайдеш.
— Але…
— Просто роби, як я кажу. Їм потрібно трохи часу підготуватися.
Я пройшла стежкою через маленький сад та постукала у двері. Чути було, як у вітальні працює телевізор. Я уявила, як на дивані сидить дідусь, дивиться перегони та беззвучно ворушить губами в такт тупоту копит. Я згадала ті місяці, що я не приїздила сюди, бо думала, що мені тут більше не раді. Згадала, як забороняла собі згадувати цю стежку, мамині обійми, що пахнуть кондиціонером для білизни, і татів сміх.
Тато відчинив двері, і його брови злетіли вгору від подиву.
— Лу! Ми на тебе не чекали! Чи чекали!.. — Він ступив іще крок та обійняв мене.
Як же добре знов бути в родині!
— Привіт, тату.
Він чекав на порозі, притримуючи двері однією рукою. З коридору пахло смаженим курчам.
— Ти, може, зайдеш, чи влаштуємо пікнік у дверях?
— Я спершу маю щось сказати.
— Ти втратила роботу.
— Ні, я не втра…
— Ти зробила ще одне татуювання?
— Звідки ти знаєш про татуювання?
— Та я ж твій батько. Я знаю все, що ви тут разом із сестрою витворяєте з трьох років. — Він нахилився ближче до мене. — Твоя мати ніколи б мені не дозволила нічого набити.
— Ні, тату, я не зробила татуювання. — Я глибоко вдихнула. — Я… у мене дочка Вілла.
Тато закляк. За його спиною з’явилась мама у фартуху.
— Лу! — Вона побачила обличчя батька. — Що? Що таке?
— Вона каже, що в неї дочка Вілла.
— Що Вілла? — пискнула мама.
Тато весь побілів, намацав за спиною батарею та сперся на неї.
— Що? — Я розхвилювалася. — Що таке?
— Ти… ти ж не кажеш, що ти… ти виносила… ти…
Я ляснула рукою по обличчю.
— Та вона в машині. Їй шістнадцять років.
— О, дякувати Богові! Джозі, дякувати Богові! Вони… чого тільки не роблять зараз… ох… — Він заспокоївся. — Так що, дочка Вілла? Ти не казала, що в нього…
— Я й не знала. Ніхто не знав.
Мама визирала з-за татового плеча, роздивляючись машину, де Лілі намагалася вдавати, ніби не знає, про що тут іде мова.
— Ну то гукай її, — сказала мама, тримаючись за шию. — У нас тут чимале курча — на всіх вистачить, якщо я додам ще кілька картоплин. — Вона труснула головою. — Дочка Вілла. Господи, Лу. Ти, мабуть, ніколи не перестанеш нас дивувати.
Вона помахала рукою Лілі, а та непевно помахала у відповідь.
— Заходь, сонечко!
Тато підвів руку, вітаючись, і тихенько пробурмотів мені:
— А містер Трейнор знає?
— Ще ні.
Тато потер собі десь на грудях.
— Це все, що ти хочеш сказати?
— Наприклад?
— Ну не знаю. Може, є ще щось? Крім того, що ти стрибаєш із дахів та приводиш додому давно загублених дітей. Може, ти збираєшся втекти з цирком чи всиновити дитину з Казахстану?
— Обіцяю нічого цього не робити. Поки що принаймні.
— Ну, дякувати Богові. Котра там уже година? Думаю, мені час чогось випити.
— Лілі, а де ти вчишся?
— У Шропширі, у маленькому пансіоні. Про нього мало хто чув — там майже самі лише багаті ідіоти та далекі родичі короля Молдови.
Ми всі зібралися в тісне коло за обіднім столом. І всі шестеро сподівалися, що нікому раптом не знадобиться в туалет, бо тоді б довелося всім уставати й відсувати стіл на шість дюймів у бік дивана.
— О, пансіон? Буфети, нічні вечірки та всяке таке? Це точно весело.
— Та не дуже. Буфет минулого року закрили, бо через нескінченні «Снікерси» у багатьох дівчат почалися проблеми з травленням.
— Мати Лілі живе в Сент-Джонс-Вуд, — сказала я. — Лілі мешкає в мене — поки не познайомиться з іншою лінією своєї родини.
— Трейнори живуть тут уже багато поколінь, — сказала мама.
— Правда? Ви з ними знайомі?
Мама завмерла.
— Ну, не те щоб дуже…
— А який у них будинок?
Мамине обличчя скам’яніло.
— Про таке краще питати в Лу — це вона провела там… багато часу.
Лілі чекала.
Тато втрутився:
— Я працюю з містером Трейнором — він зараз завідує власністю.
— Дідусь! — раптом вигукнув мій дідусь та засміявся.
Лілі глянула на нього, а потім знову на мене. Я усміхнулася, хоча мені й досі ставало недобре, коли я чула ім’я містера Трейнора.
— Саме так, тату, — сказала мама. — Він буде Лілі дідусем — просто як ти. Хто хоче ще картоплі?
— Дідусь, — повторила Лілі, явно задоволена цим.
— Ми… ми зателефонуємо їм і скажемо, — пояснила я. — А якщо хочеш, то
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Після тебе», після закриття браузера.