Читати книгу - "Після тебе"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Моя сестра весь цей час сиділа мовчки. Лілі посадили поруч із Томом — може, для того щоб він трохи краще поводився. Хоча ще був ризик того, що він знову почне свої розмови про паразитів. Тріна уважно стежина за Лілі. Вона поставилася до цього з більшою підозрою, ніж мої батьки, — мама з татом просто приймали все, що я їм казала. Вона затягла мене нагору, поки тато показував Лілі сад, і поставила мені всі ті запитання, що вже давно бились у мене в голові, як пташка в клітці: «Ти й справді думаєш, що вона та, за кого себе видає? Чого вона хоче? І, нарешті, з якого дідька її рідна мати погодилася відправити її до тебе?»
— Як довго вона в тебе житиме? — пошепки спитала вона за столом, поки тато розповідав Лілі, як працювати з зеленим дубом.
— Ми про це не говорили.
У Тріни стало таке обличчя, що вона могла нічого й не казати: я ідіотка, і її це взагалі не дивує.
— Вона двічі в мене ночувала, Трін. І вона ще така мала.
— Я про це й кажу. Ти взагалі знаєш, що робити з дітьми?
— Ну, дитиною її назвати складно.
— Та вона гірше ніж дитина. Підлітки — це дошкільнята з гормонами. Вони вже достатньо дорослі, щоб хотіти робити дурниці, але розуму в них ще немає. Вона може вляпатись у цілу купу проблем. Я повірити не можу, що ти в це вплуталася.
Я передала їй підливку.
«Привіт, Лу! Яка ж ти молодець, що не втратила роботу в такі важкі часи! Я щаслива, що ти змогла одужати після того жахливого нещасного випадку. І я дуже рада тебе бачити».
Вона передала мені сіль і тихенько пробурмотіла:
— Ти ж знаєш, що не зможеш із цим упоратися — як і з…
— З чим?
— Зі своєю депресією.
— У мене немає депресії, — зашипіла я. — Я не в депресії, Тріно. І заради Бога, я не кидалася з того даху!
— Ти сама не своя вже давно — відтоді, як усе те з Віллом сталося.
— Та що ж мені зробити, щоб ти мені повірила? У мене є робота. Я ходжу на фізіотерапію, щоб привести в норму стегно. І я ходжу в групу підтримки, щоб привести в норму мізки. Тобі не здається, що в мене все нормально? — Мене вже слухали всі присутні. — До речі, ось що: Лілі там була. І вона бачила, як я впала. І це вона викликала мені швидку.
Уся моя родина витріщилася на мене.
— Це правда. Вона все бачила. Я не стрибала. Лілі, скажи моїй сестрі. Ти ж там була тоді, правда? Я ж вам казала, що чула жіночий голос. Я не божевільна. Вона все бачила. Я просто посковзнулася. Скажи, Лілі.
Лілі підвела очі від тарілки, пережовуючи їжу. Відтоді, як ми сіли за стіл, вона не переставала їсти.
— Ага. Вона абсолютно точно не намагалася покінчити з собою.
Мама з татом обмінялися поглядами, і мама непомітно перехрестилася та всміхнулася. Моя сестра підняла брови — найбільше вибачення, на яке я могла сподіватися. На мить я відчула радість.
— Ага. Вона просто кричала в небо. — Лілі ткнула вгору виделкою. — І була дуже-дуже сумною.
Запала коротка тиша.
— Ну, — почав батько. — Це… це…
— Це добре, — закінчила мама.
— Курча надзвичайно смачне. Можна мені ще шматочок? — попросила Лілі.
Ми не розходилися до вечора. Частково тому, що кожного разу, як я збиралася піти, мама запихувала в нас іще їжі, а частково тому, що я відчувала себе не так дивно, коли з Лілі розмовляли й інші люди. Ми з татом перейшли в садок за будинком і всілися на два шезлонги, які дивом пережили ще одну зиму (хоча я б дуже на це не розраховувала — краще на них не ворушитися).
— Чула, твоя сестра читає «Жінку-євнуха»? Та ще якусь старезну маячню — «Жіноча спальня» чи якось так. Каже, що твоя мати — класичний приклад пригніченої жінки. А той факт, що твоя мама із цим не погоджується, тільки слугує зайвим підтвердженням. Вона намагається переконати маму, що я маю готувати та прибирати, і робить з мене якусь печерну людину просто. А якщо я хоч щось кажу, то вона лише повторює: «Глянув би ти на це з моїх привілеїв!» З її привілеїв! Та я б глянув, тільки не знаю, де їх шукати, ті привілеї.
— Та мені наче здається, мама в нормі. — Я сьорбнула чаю і відчула легенький докір совісті, бо мама на кухні мила посуд.
Він глянув на мене скоса.
— Вона вже три тижні не голить ніг. Три тижні, Лу! Чесно тобі кажу, мене дрижаки пробивають, коли ті ноги мене торкаються. Я дві ночі вже сплю на дивані. Я не знаю, Лу. Чому люди просто не можуть бути щасливі з того, що мають? Твоя мама була щаслива. Я щасливий. Ми знали наші ролі: я ходжу з волохатими ногами, а вона — у гумових рукавичках. Усе просто.
У саду Лілі намагалася навчити Тома імітувати пісні пташок за допомогою товстої травинки. Він тримав її великим пальцями, але, крім слини, нічого не виходило — може, через нестачу чотирьох зубів.
Якийсь час ми сиділи у відносній тиші, слухаючи ті спроби пташиного співу, свист дідуся та гавкіт сусідського собаки, який просився, щоб його впустили. Я раділа з того, що я вдома.
— Як там містер Трейнор? — запитала я.
— О, в нього все чудово. Я казав, що він буде батьком?
Я обережно повернулася до нього у шезлонгу.
— Що, правда?
— Ну, не з місіс Трейнор. Вона поїхала з того будинку відразу після… ну, ти розумієш. Він тепер із тією, рудою, — я забув ім’я.
— Делла, — раптом згадала я.
— Саме так. Вони наче давно вже знайомі, але дитина та все таке для них стало справжнім сюрпризом. — Тато відкрив собі ще одне пиво. — Він наче щасливий. Думаю, добре, що в нього буде син або дочка. Буде на кому зосередити увагу.
Якась частина мене хотіла його засудити. Але я могла легко уявити, як йому хотілося створити щось хороше з усього, що сталося.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Після тебе», після закриття браузера.