Читати книгу - "Після тебе"

Мені знадобилася приблизно хвилина, щоб я знову могла говорити.

— Змінило б. Для нього б змінило.

Вона кинула на мене колючий погляд.

— Він убив себе, — говорила далі я, і голос трохи затинався. — Вілл обірвав своє життя, бо не мав жодної причини його продовжувати. Якби він знав, що в нього є дочка…

Вона звелася на ноги:

— Е, ні. Ні. Ви цього на мене не повісите, міс Як-Вас-Там. Ви не змусите мене відчувати відповідальність за смерть того чоловіка. Ви що, думаєте, у мене без того проблем у житті мало? Якби вам довелося пройти хоча б через половину того, що випало мені… Ні, Вілл Трейнор був жахливою людиною.

— Вілл Трейнор був найкращою людиною в моєму житті.

Вона окинула мене оком з ніг до голови.

— Ну, в це я можу повірити.

Ніколи не думала, що зможу відчути таку моментальну неприязнь до когось. Я підвелася, щоб піти, коли почувся голос:

— Отже, батько навіть не знав про мене.

Лілі нерухомо стояла у дверях. Таня Готон-Міллер побіліла. Згодом, опанувавши себе, вона сказала:

— Я берегла тебе від болю, Лілі. Я знала Вілла дуже добре — і не була готова проходити разом з тобою через приниження, намагаючись умовити його стати частиною стосунків, яких він не хотів. — Вона поправила зачіску. — І тобі давно вже час кинути цю жахливу звичку підслуховувати.

Я більше не могла цього слухати. Виходячи з дверей, я почула нагорі якісь крики, а потім сходами злетіла пластикова вантажівка та розбилася на друзки десь унизу. Через поруччя глянуло занепокоєне обличчя — можливо, філіппінське. Я почала спускатися сходами.

— Куди ти йдеш?

— Вибач, Лілі. Ми… ми іншого разу поговоримо, добре?

— Але ти майже нічого не розповіла про тата.

— Він тобі не батько, — мовила Таня Готон-Міллер. — Френсіс змалечку робив для тебе набагато більше, ніж Вілл зробив би будь-коли.

— Френсіс мені не батько, — проревла Лілі.

Згори долетіли звуки чергової аварії та схвильований жіночий голос, який щось кричав незнайомою мені мовою. Іграшковий кулемет обстрілював повітря крихітними снарядами. Таня взялася за голову:

— Я не можу. Просто не можу.

Лілі схопила мене коло дверей.

— Можна пожити в тебе?

— Що?

— У твоїй квартирі? Я не можу тут залишатися.

— Лілі, я не думаю…

— Ну тільки сьогодні… Будь ласка.

— О, я вас прошу. Нехай вона залишається у вас — день чи два. Вона складе вам чудову компанію. — Таня махнула рукою. — Ввічлива, дбайлива, завжди допоможе. Просто мрія! — Її обличчя раптом задерев’яніло. — Подивимося, що з того вийде. Ви знаєте, що вона п’є? Курить у квартирі? Що її не допускали до занять у школі? Вона ж розповідала, так?

Лілі мала такий вигляд, наче чула все це вже мільйони разів.

— Вона навіть не приїхала на іспити. Ми все для неї робимо: вихователі, репетитори, найкращі школи. Френсіс ставиться до неї як до рідної дочки. А вона просто плює на все. У чоловіка зараз проблеми в банку, у хлопців теж негаразди з поведінкою, а вона ні на йоту не робить нам життя простішим.

— Та тобі взагалі звідки знати? Я півжиття з нянечками. А коли народилися хлопці — ви взагалі відправили мене в пансіон.

— Я не могла з вами всіма впоратися! Я робила, що могла!

— Ти робила, що хотіла. А хотіла ти наново збудувати свою чудову родину — тільки без мене! — Лілі знов до мене повернулася. — Будь ласка? Хоч на трохи? Я обіцяю, я не буду завдавати клопоту, я буду допомагати.

Треба було відмовити. Я знала, що треба. Але я була страшенно зла на ту жінку. На якусь мить я відчула, що мушу зробити те, чого Вілл зробити не зміг.

— Добре, — згодилася я. — Збирай речі. Я почекаю внизу. — Повз мою голову пролетіло якесь створіння з «Лего», що безліччю шматочків упало коло моїх ніг.

Решта дня минула наче в тумані. Ми винесли коробки з моїми речами з вільної спальні та влаштували там їй кімнату або щось хоч трохи менш схоже на комору. Я повісила жалюзі, до яких довго не доходили руки, принесла лампу й вільну тумбочку. Купила розкладачку, яку ми разом занесли нагору сходами, а також стійку для одягу, нову пухову ковдру та наволочки. Їй ніби подобалося, що в неї є якась мета, і її зовсім не турбувало, що вона переїжджає до когось, з ким ледь знайома. Того вечора я з якимось дивним сумом дивилася, як вона розкладає свої речі у вільній кімнаті. Якою ж нещасною має бути дитина, щоб хотіти проміняти всю ту розкіш на кімнату, більше схожу на ящик із розкладачкою та хиткою стійкою замість шафи?

Я приготувала пасту, почуваючись дещо дивно через те, що є для кого готувати. Потім ми разом дивилися телевізор. О пів на дев’яту задзвонив її телефон, і вона попросила аркуш та ручку.

— Тримай. — Вона простягла мені аркуш. — Це мамин мобільний. І вона просить твій номер і адресу — на випадок чогось непередбачуваного.

Майнула гадка: як надовго вона надумала лишити Лілі в мене?

О десятій я, виснажена, сказала, що йду спати. Вона ще дивилася телевізор, сидячи по-турецькому на дивані та спілкуючись із кимось на своєму ноутбуці.

— Не сиди довго, добре? — У моєму виконанні це прозвучало якось фальшиво, наче хтось удає дорослого.

Лілі не відводила очей від телевізора.

— Лілі?

Вона підвела на мене очі, наче щойно помітила, що я взагалі тут.

— О, до речі, я хотіла сказати. Там була я.

— Де там?

— На даху. Коли ти впала. І то я викликала швидку.

Я раптом побачила її обличчя там, у темряві. Ті великі очі та бліду шкіру.

— Що ти взагалі там робила?

— Я знайшла твою адресу. Удома всі просто збожеволіли, і я вирішила дізнатися про тебе трохи більше, перш ніж говорити з тобою. Я прийшла сюди та побачила, що зможу піднятися на дах по пожежній драбині — а в тебе світилося.