Читати книгу - "Фундація та Імперія"

Він зробив кілька задумливих затяжок, а потім занурив люльку в отвір сміттєвого кошика, дочекався нечутного спалаху і витягнув її чистою. А тоді натоптав знову, втрамбовуючи тютюн точними рухами мізинця.

Тоді сказав:

– Твоє припущення, Торане, про те, що Фундація нами цікавиться, дуже доречне. Нещодавно вони вже двічі навідувалися до нас – щоб зібрати податки. Найтривожнішим було те, що другий візит був у супроводі легкого патрульного корабля. Вони приземлилися в Глеяр-сіті, чомусь уникнувши з нами зустрічі, і, певна річ, вже більше не злетіли. Але інші прилетять обов’язково. Твій тато добре все це розуміє, Торане, насправді розуміє.

Погляньте на цього впертого розпусника. Він розуміє, що Притулок в біді, що ми безпорадні, але торочить свої догми. Вони його гріють та захищають. Але щойно він відведе душу і відчує, що виконав свій обов’язок як людина та справжній торгівець, то стає так само розумним, як і всі ми.

– Хто ці «ми»? – спитала Бейта.

Він усміхнувся їй.

– Ми організували невеличку групу, Бейто, – лише в нашому місті. Ми ще нічого не зробили. Навіть з іншими містами ще не сконтактували, проте це лише початок.

– Але чого ви прагнете?

Ранду похитав головою.

– Ми ще й самі не знаємо. Сподіваємося на диво. Ми, як ти кажеш, вирішили, що криза Селдона вже поруч. – Він змахнув рукою. – В Галактиці повно кораблів та уламків розтрощеної Імперії. Генерали рояться, мов бджоли. Як ви думаєте, прийде час, коли хтось із них буде достатньо сміливим?

Бейта подумала і рішуче похитала головою – так різко, що її довге пряме волосся загойдалося навколо вух.

– Ні, навіть не мрійте. Немає генерала, який не знав би, що напад на Фундацію – це самогубство. Бел Ріос зі старої Імперії був найкращим із них і атакував, маючи за спиною ресурси усієї Галактики, але однак нічого не вдіяв проти плану Селдона. Хіба є хоч один генерал, який цього не розуміє?

– А що, як ми знайдемо для них стимул?

– Який? Згоріти в атомній печі? Чим їх можна стимулювати?

– Ну, є серед них один новенький. Рік чи два тому пішли чутки про дивного чоловіка, якого називають Мулом.

– Мул? – вона замислилася. – Ти колись чув про нього, Торі?

Торан похитав головою. Жінка спитала:

– То що з ним?

– Не знаю. Але кажуть, що він здобуває перемоги там, де немає жодних шансів. Ці чутки можуть бути перебільшені, та хай там як, а цікаво було б із ним познайомитися. Не кожна людина зі здібностями та амбіціями віритиме у Гарі Селдона та його закони психоісторії. Ми могли б підтримати його невіру. Можливо, він нападе.

– І Фундація виграє.

– Так, але не обов’язково це станеться легко. Це може бути криза, і ми могли б скористатися цим, щоб змусити на компроміс деспотів із Фундації. У гіршому разі вони б надовго нас забули, і це дало б нам можливість планувати далі.

– Що ти гадаєш, Торі?

Торан мляво усміхнувся і змахнув з обличчя каштанове пасмо, що затулило йому око.

– Якщо все так і є, це нам не зашкодить. Але хто такий Мул? Що ти про нього знаєш, Ранду?

– Поки що нічого. Для цього ми могли б використати тебе, Торане. І твою дружину, якщо вона готова. Ми детально поговорили про це із твоїм батьком.

– Але як, Ранду? Чого ви від нас хочете? – хлопець кинув на дружину швидкий допитливий погляд.

– У вас уже був медовий місяць?

– Ну… так, якщо можна назвати поїздку з Фундації медовим місяцем.

– А як ви ставитеся до того, щоб провести кращий на Калгані? Там субтропіки, пляжі, водний спорт, полювання на птахів – цілком пристойне місце для відпочинку. Звідси до нього близько семи тисяч парсеків – не надто далеко.

– А що нам робити на Калгані?

– Там Мул! Принаймні, його люди. Він захопив Калган минулого місяця без бою, хоча тамтешній отаман не криючись погрожував, що перетворить планету на іонний пил, але не віддасть.

– І де зараз цей отаман?

– Немає, – сказав Ранду, стенувши плечима. – То що скажеш?

– Але що нам там робити?

– Не знаю. Ми з Френом вже старі і ми провінціали. Навіть ти так говориш. Наша торгівля досить обмежена, ми вже не такі галактичні мандрівники, як наші предки. Стули пельку, Френе! А ви двоє знаєте Галактику. Особливо Бейта, яка говорить із чудовим фундаційним акцентом. Ми лише хочемо, щоб ви хоч щось дізналися. Якщо вам вдасться налагодити контакт… але на це мала надія. Обміркуйте це вдвох. Можете зустрітися з усією нашою групою, та не раніше наступного тижня. Ви маєте трохи відпочити.

Запала тиша, а потім Френ проревів:

– Хто хоче ще випити? Я маю на увазі, крім мене?

12. Капітан та мер

Капітан Ген Прітчер не користувався всіма тими розкошами, які були скрізь, до того ж вони не справляли на нього жодного враження. Зазвичай він відкидав усілякий самоаналіз, філософію та метафізику, що не були безпосередньо пов’язані з його роботою.

Це допомагало.

Його роботу військове відомство називало «розвідкою», досвідчені люди «шпигунством», а романтики – «агентурною роботою». На жаль, скільки б не базікало про це телебачення, «розвідка», «шпигунство» та «агентурна робота» були щонайкраще брудною справою, пов’язаною з банальним запроданством та підступністю. Суспільство не засуджувало цю діяльність, бо її виконували «в інтересах держави», але оскільки філософські роздуми завжди наштовхували капітана Прітчера до висновку, що навіть у цій святій справі суспільство заспокоїти набагато легше, ніж власну совість, – він зневажав філософію.

Але тепер, сидячи у розкішній приймальні мера, він поринув у роздуми.

Людей безперервно підвищували по службі, обминаючи його, незважаючи на те, що вони мали менше здібностей, і це визнавали всі. На нього вічним дощем падали скарги та офіційні догани, але він це витримував. Він вперто тримався власної мети, маючи тверде переконання, що порушення субординації у цих-таки святих «інтересах держави» буде визнане як його заслуга перед цією державою.

І ось він сидів у приймальні мера, де було п’ятеро ввічливих охоронців і, можливо, на нього чекав військовий трибунал.

Важкі мармурові двері плавко розсунулися, відкриваючи атласні стіни, завішані червоними пластиковими килимами, і ще двоє мармурових дверей із металевими оздобами. Двоє чиновників у суворих костюмах трьохсотрічної давнини вийшли і покликали:

– Відвідувач капітан Ген Прітчер із Бюро інформації!

Церемоніально схилившись, вони відступили вбік, коли капітан рушив до дверей. Його супровід зупинився біля входу. Прітчер зайшов сам.

За дверима, у великій кімнаті з напрочуд простим інтер’єром, за великим столом з дивними кутами сидів маленький чоловічок, що майже