Читати книгу - "Лікар та душа. Основи логотерапії"

class="p">Доля, з якою стикається людина, має подвійний сенс: там, де це можливо, її слід змінювати, там, де необхідно, — витерпіти. При цьому слід пам’ятати, що «бездіяльність» та пасивність — основа всіх страждань. Тому людині слід бути пильною й остерігатися спокуси передчасного складання зброї та схиляння голови перед уявним вироком долі. Лише тоді, коли більше немає можливості для втілення творчих цінностей, коли для формування долі бракує реальних засобів, настає час для втілення цінностей ставлення, тільки тоді є сенс «нести свій хрест». Сутність цінностей ставлення полягає в тому, щоб покірно сприйняти те, що неминуче. Тож обов’язковою умовою втілення цінностей ставлення є реальна неминучість того, що людина покірно сприймає. Має статися те, що Брод назвав «шляхетним нещастям» і протиставив «ганебному нещастю», якого можна було б уникнути31.

Отже, кожна життєва ситуація позбавляє людину можливостей для втілення цінностей — чи то творчих, чи то ставлення. «Немає скрутної ситуації, яку не вдалося б поліпшити діяльністю чи витривалістю», — казав Ґете. До цього можна додати, що у витривалості також може приховуватися дія за умови, що йдеться про витривалість щодо ситуації, яку не можна ані змінити діями, ані уникнути бездіяльністю. Тільки ця «слушна» витривалість стає моральним досягненням. Тільки такі неминучі страждання мають сенс. Це моральне досягнення, що випливає зі страждань, є тим, що звичайна людина добре знає. Бо легко зрозуміти, скажімо, таку ситуацію: кілька років тому, коли нагороджували британських бойскаутів за найвищі досягнення, найвищі відзнаки отримали три хлопчики, госпіталізовані через невиліковні хвороби. Попри це вони залишалися сміливими, життєрадісними та стійко терпіли свої страждання. Їхній «рекорд» у стражданнях визнано вищим досягненням, ніж рекорди в спорті та багатьох інших галузях.

«Життя не є чимось, а тільки шансом на щось». Цей вислів Геббеля підтверджує обидві альтернативи — формувати долю (змінювати умови життя), тобто втілювати творчі цінності, або ставитися до долі і спричинених нею стра­ждань так, щоб утілити цінності ставлення. Твердження, що хвороба дає людям «можливість» пережити «страждання», звучить як тавтологія.

Але якщо ми розуміємо «можливість» і «страждання» у згаданому сенсі, то не все так очевидно. Передусім тому, що виникає потреба у фундаментальному розділенні хвороби, зокрема психічної, та страждання. З одного боку, людина може хворіти без «страждання» у звичному розумінні. З іншого — відомі страждання, які виходять за межі будь-якої хвороби, фундаментальні страждання, що заховані в глибині людської природи й сенсу життя. Отже, можливі випадки, коли екзистенціальний аналіз покликаний допомогти людині пережити страждання, тоді як психо­аналіз спрямований лише на те, щоб зробити її здатною відчувати задоволення та працювати. Є ситуації, у яких людина може реалізувати себе лише в справжніх стра­жданнях. І так само як можна змарнувати «шанс на щось» (визначення життєвої мети), можна втратити можливість справжніх страждань і проґавити нагоду втілити цінності ставлення. У цьому контексті погоджуємося з Достоєвським, який сказав, що боїться лише одного — стати негідним своїх страждань. Тепер ми можемо оцінити, наскільки значним досягненням є страждання хворого, який намагається боротися, щоб бути гідним своїх страждань.

Один надзвичайно талановитий і успішний молодик був змушений відмовитися від активного професійного життя. Пухлина спинного мозку (наслідок туберкульозу) спричинила в нього параліч ніг. Його необхідно було оперувати (ламінектомія). Друзі пацієнта консультувалися з одним із провідних нейрохірургів Європи. Він песимістично оцінив перспективи хворого і відмовився від проведення операції. Про це його рішення повідомили в листі подругу пацієнта, яка доглядала його у своєму заміському будинку. Служниця вручила їй лист, коли вона снідала разом із хворим. Те, що відбулося далі, описано в пацієнтовому листі, уривки якого наведено далі:

«...У тій ситуації Єва мусила дозволити мені прочитати лист. Так я дізнався про свій смертний вирок, що був очевидним із зауважень хірурга... Я пригадую фільм “Титанік”, який бачив багато років тому. Особливо сцену, у якій Фріц Кортнер, у ролі паралізованого каліки, з молитвою “Отче наш” веде групу товаришів по нещастю назустріч смерті. Поки корабель тоне, їхні тіла занурюються щораз глибше. Я був глибоко вражений після перегляду фільму. “Який же це дарунок долі, — думав я тоді, — свідомо йти до своєї смерті!” І ось тепер саме такий дарунок і я отримав від долі! Це був останній шанс випробувати свій бойовий дух, правда, у боротьбі, де не буде перемоги; чи радше можливість востаннє напружити сили, своєрідне гімнастичне тренування... Я хочу переживати свій біль без наркотиків, якщо це взагалі можливо... Боротьба за безнадійну справу? Як на мене, такої фрази не повинно бути! Важлива тільки боротьба сама по собі... Немає безнадійних справ... Увечері ми грали Четверту, Романтичну симфонію Брукнера. Мене переповнювали емоції любові до всього людства, відчуття незмірності Всесвіту. Проте щоденно вправляюсь у математиці й не маю часу на сентиментальність».

Іншим разом хвороба та наближення смерті можуть виявити відчуття вічності в людині, яка досі марнувала життя в «метафізичній легковажності» (Шелер), не використовуючи своїх можливостей. Молоду жінку, що вела легковажне життя, одного разу несподівано запроторили в концентраційний табір. Там вона захворіла, її стан щодня погіршувався. За кілька днів до смерті вона промовила такі слова: «Насправді я дякую долі за те, що вона так боляче мене вдарила. У моєму минулому, типовому для середнього класу існуванні, я недбайливо ставилася до життя. Я ніколи серйозно не зважала на свої літературні амбіції». Вона відчувала, що смерть наближається, і дивилася їй прямо у вічі. Зі свого ліжка в лікарні вона зауважила, як цвіте каштан за вікном. Вона часто говорила про це дерево, хоча зі свого місця могла побачити тільки одну гілочку з двома суцвіттями. «Це дерево — єдиний друг у моїй самоті, — сказала вона, додавши: — Я часто розмовляю з ним». Чи були це галюцинації? Чи вона марила? Чи вона і справді вважала, що дерево їй відповідає? Яким же дивним міг бути цей діалог. Що квітуче дерево могло «відповісти» жінці, яка помирала? Воно відповідало: «Я тут, я тут, я — життя, вічне життя».

Віктор фон Вайцзеккер одного разу зауважив, що пацієнт, що страждає, перевершує свого лікаря. Звичайно, я не раз це відчував, коли покидав пацієнта. Лікар, вразливий до дискретності ситуації, завжди відчуває певний сором, коли відвідує пацієнта з невиліковною хворобою чи людину, що помирає. Адже сам лікар безпорадний, нездатний вибороти в смерті її жертву. А пацієнт стає героєм, який, тихо стра­ждаючи, зустрічає свою долю. Тобто в метафізичному сенсі осягає велич, тоді як лікар у фізичному світі, у своїй медичній реальності нічого не може вдіяти і зазнає поразки.

3. Про сенс роботи

Про сенс життя, як ми вже зауважували, слід не розпитувати, а відповідати на питання, бо ми відповідальні за життя. Із цього випливає, що відповідати треба не словами, а ділом, вчинками. Ба більше, правильна відповідь залежить від конкретної ситуації та особистості. Відповідь, так би мовити, повинна цю конкретність передбачати. Отже, правильна відповідь буде відповіддю активною, у реальних умовах щоденного життя, у межах людської відповідальності.

У такому розумінні кожна людина є необхідною й незамінною. Ми вже обговорювали важливість усвідомлення індивідом своєї унікальності та неповторності; з’ясували причини, чому екзистенціальний аналіз допомагає пов’язати відповідальність зі свідомістю, і як усвідомлення відповідальності виникає передусім через усвідомлення конкретного