Читати книгу - "Лікар та душа. Основи логотерапії"

Загалом люди схильні переоцінювати позитивні чи негативні аспекти або приємні чи неприємні тональності нашого досвіду. Перебільшуючи їхню важливість, вони культивують безпідставний жаль до себе з огляду на несправедливу долю. Ми вже говорили про те, що людина «в цьому світі не для насолоди». Зокрема, відзначили, що задоволення не може надати людському життю сенсу, а брак задоволення не позбавляє життя сенсу. Щоб про­ілюструвати викладене, ще раз звернемося до мистецтва: мінорність чи мажорність звучання мелодії не має нічого спільного з її якістю. А серед найкращих симфоній є багато незавершених, про що ми згадували в іншому контексті.

Ми говорили, що людина, творячи, втілює творчі цінності, переживаючи — цінності досвіду, а страждаючи — цінності ставлення. Щобільше, страждання має сенс саме в собі. Ми намагаємось уникати того, що дає нам терпіння, встановлюючи відстань між ним та нашою особистістю. Ми часто перебуваємо в стані напруги між тим, як є, і тим, як повинно бути. І тільки в такому стані можемо продовжувати йти до мети. Як ми вже переконалися, це стосується і людини, що сумнівається в собі. Саме через цей сумнів вона позбувається того, у чому себе звинувачує, оцінює свою реальність із погляду ідеалу і крізь призму цінностей (навіть якщо й не втілених), імплікує цінності в собі. Людина не змогла б себе оцінювати, якби не володіла цінностями і гідністю «судді» й не розуміла того, що актуальний стан не відповідає тому, як повинно бути. Отже, страждання встановлює корисну, можна сказати, революційну напругу, оскільки вона дає змогу емоційно зрозуміти те, що не так. Доки людина ототожнює себе з актуальним станом речей, вона усуває відстань між дійсністю і собою і таким чином позбавляє себе цієї корисної напруги.

Саме так виявляється глибока мудрість людських емоцій, яка перевищує будь-яку раціональність і фактично заперечує «євангелію раціоналістичного утилітаризму». Проаналізуємо, наприклад, афекти скорботи та покаяння. З утилітарного погляду обидва здаються безглуздими. Сумувати за чимось, що безповоротно втрачено, марно і нерозумно з погляду «здорового глузду», так само як і каятись через провину, виправити яку вже неможливо. Однак для внутрішньої історії людини скорбота та покаяння мають сенс. Скорбота за тим, кого ми любили і втратили, у певному сенсі продовжує його життя, а покаяння дає змогу винуватцеві стати новою, вільною від провини особою. Той, кого ми по-справжньому любили, в емпіричному часі втрачений, але суб’єктивно, у внутрішньому часі, він залишається з нами. Саме скорбота уможливлює його присутність у розумі. А каяття, як зазначав Шелер, має силу знищити провину. Хоча насправді провину й не можна знищити, але винуватець морально відроджується. Ця можливість зробити минулі події корисними для чиєїсь внутрішньої історії не суперечить відповідальності, але перебуває з нею в діалектичних відношеннях, передбачає її. Людина відповідальна перед фактом неможливості повторення жодного вчинку, найдоброчесніші та найважливіші дії остаточні. Не можна нічого стерти з наших учинків чи бездіяльності. Але завдяки покаянню ми можемо внутрішньо відокремитися від ганебного вчинку та духовно і морально його виправити. Тільки найбільш поверховий погляд помічає суперечність між цими двома твердженнями.

Шопенгауер, як відомо, скаржився, що людське життя коливається між болем та нудьгою. Насправді обидва ці почуття мають свій глибокий сенс. Нудьга є постійним нагадуванням. Що призводить до нудьги? Бездіяльність. Діяльність, однак, не призначена для того, щоб утекти від нудьги, це радше нудьга існує для того, щоб ми втікали від бездіяльності й відповідали на життєві виклики. Життєва боротьба тримає нас у «напрузі», оскільки сенс життя залежить від того, чи виконуємо ми вимоги, поставлені нашими завданнями, чи ні. Тож така «напруга» за своєю природою відрізняється від невротичного бажання відчуттів чи історичного голоду стимулів.

Сенс «болю» також є пригадуванням. Нам добре відомо, що вже на біологічній площині біль відіграє значну роль як для інформування, так і для захисту організму. У психодуховній сфері він виконує подібну функцію. Страждання призначене оберігати людину від апатії, від психічного rigor mortis29. Доки ми страждаємо, доти залишаємося психічно живими. Фактично у стражданнях ми мудрішаємо, вони чинять нас духовно багатшими і сильнішими. Покаяння має силу змінити події у внутрішній біографії та в моральному аспекті. Смуток має силу увічнити, і його значення полягає в продовженні минулого в теперішньому. Тож можна сказати, що обидва процеси слугують для виправлення минулого. Таким чином вони розв’язують проблему, чого не в змозі зробити ані відвертання уваги, ані задурманення. Особа, яка намагається «втекти» від свого нещастя чи якось обдурити себе, щоб його забути, не вирішує проблеми, а лише позбувається наслідків, неприємних відчуттів. У такий спосіб вона хоче втекти від реальності, змушує себе «ігнорувати» її, не розуміючи, що насправді відбувається. Людина намагається сховатися, скажімо, у пияцтві. Але вчинити так означає припуститися суб’єктивізації, психологічної помилки, коли людина вважає, що в разі приборкання емоцій зникає і проблема, що спричинила їх. Це так, начебто те, що ми вигнали з підсвідомості, витурюємо і з реальності. Але погляд на щось ще не створює якусь річ, так само як відвернення уваги від неї її не анігілює. Особи, що перебувають у жалобі, зазвичай не погоджуються вжити снодійні ліки, воліючи плакати всю ніч. На тривіальну пораду вжити снодійне така особа зазвичай відповідає, що сон не поверне того, кого вона оплакує. Смерть — цю парадигму незворотності — у жодному разі не можна стерти зі свідомості. Не можна цього зробити також тоді, коли той, хто перебуває в жалобі, шукаючи абсолютної несвідомості та невідповідальності, втікає до власної смерті.

Часткове одурманення може мати позитивний вплив тоді, коли сп’яніння тільки тимчасово відвертає увагу індивіда від об’єктивного світу та занурює його у світ суб’єктивний. Цілковите і надто часте одурманення, яке дає відчуття «щастя» в негативному розумінні (Шопенгауер), є духовною формою анестезії. Але так само, як хірургічна анестезія може викликати смерть, духовна анестезія може призвести до духовної смерті. Послідовне тамування внутрішньо значущих емоційних імпульсів (можливо, через їхнє неприємне звучання) завершується вбивством внутрішнього життя людини. Відчуття сенсу емоційних переживань глибоко вкорінене в людях. Відомий тип меланхолії, у якому смуток проявляється через свою відсутність. Тут пацієнти скаржаться на те, що не можуть почуватися достатньо сумними, не можуть виплакати свою меланхолію, що вони емоційно холодні і внутрішньо мертві. Такі пацієнти страждають від того, що ми називаємо меланхолійною анестезією. Кожен, хто стикався з такими випадками, знає, що важко уявити більший відчай, ніж розпач цих людей, позбавлених відчуття смутку. Цей парадокс укотре показує, наскільки принцип задоволення є просто теоретичним поняттям, а не феноменологічним фактом. Згідно зі своєю «logique du cœur»30, людина завжди прагне (незалежно від того, чи їй радісно, чи сумно) бути психічно «живою» і не занурюватися в апатію. Парадокс, у якому хворий на меланхолійну анестезію знемагає через свою нездатність страждати, є парадоксом лише для психопатології. Для екзистенціального аналізу це явище взагалі не є парадоксом, оскільки цей аналіз визнає важливість страждань, ставить їх на почесне місце. Страждання та біль супроводжують життя так само, як доля і смерть. Жоден із цих елементів не може бути вилученим із життя, не позбавивши його сенсу. Забравши від життя біль, смерть, долю чи страждання, ми позбавимо його форми. Тільки під ударами молота долі, у розжареній печі страждань життя набуває свого сенсу і форми.