Читати книгу - "Східно-Західна вулиця. Повернення до Львова"

церкви Пресвятої Євхаристії. За радянської влади церква слугувала музеєм релігії та атеїзму. Нині — це храм Української Греко-Католицької Церкви. На вході сидить бабуся у хустці. «Що вам потрібно?» — вигукнула вона. Іван чітко сказав пароль: «Архів», вельми авторитетно. Нам дозволили пройти. Секрет полягає у тому, аби не зупинятися і йти далі.

Через внутрішній дворик із зарослим розарієм, а потім піднявшись металевими сходами з намоклим від дощу килимком, ми дісталися читальної зали. Я зайшов з Іваном на перший поверх, де не було жодних вказівників і лише коридори з вимкненим освітленням, вздовж стін — документальні залишки епох, які пережив Лемберг: остаточний відступ австро-угорського війська, листопад 1918 року; проголошення незалежної, але недовговічної Західноукраїнської Народної Республіки, теж листопад 1918 року; оточення радянського Львова німцями, червень 1941 року; наказ Ганса Франка про включення Галичини до свого Генерал-губернаторства, серпень 1941 року; ще один наказ — про закриття у місті Лемберг усіх шкіл та університетів, вересень 1941 року.

У кінці коридору, над входом до читальної зали, мерехтіло неонове світло. Тут архіваріус прийняв наші книжкові замовлення у присутності п’яти читачів, серед яких була одна черниця, двоє дрімали. Усе було тихо, поки у будівлі не вимкнулася електрика. Це була повсякденна недовготривала незручність, яка викликала помірне занепокоєння, хоча одного такого разу черниця увесь цей час, поки не було електрики, спала. Архіваріус повідомив нам, що за книжками треба прийти завтра.

Наступного дня на нас чекала купа фоліантів, акуратно розкладених на дерев’яних столах. Три стопки пилу, шкіри і струхлявілого від часу паперу. Це були студентські записи юридичного факультету від 1915 до 1919 року.

Ми почали з осені 1915 року, переглядаючи сотні заповнених від руки форм. Папірці були складені в алфавітному порядку за прізвищем кожного студента, із зазначенням національності — поляк або «роду Мойсея» (єврей), і лише деякі з них були українці. Це була кропітка робота. Ми повиписували імена і прізвища студентів, перелік вивчених дисциплін, розклад лекцій, імена викладачів. На звороті кожної форми був підпис і дата.

Завдяки проведеній роботі свого друга Ігоря Іван натрапив на перший документ з прізвищем Лаутерпахт, який датується осінню 1915 року, невдовзі після вигнання росіян. Ми зібрали майже повний набір документів{93}, сім навчальних семестрів від 1915 до 1919 року, у час становлення Лаутерпахта. Серед них була домашня адреса — вулиця Рутовського, 6, тепер вулиця Театральна, всього за кілька дверей від мого готелю. Я проходив повз цю браму, навіть зауважив гарні металеві двері з двома «Л» посередині у круглих металевих рамочках. Лаутерпахт? Лемберг? Львув?

Лемберг, 1917 р. Юридичний факультет (зліва, друге фото зверху); залізничний двірець (справа, друге фото зверху); готель «Жорж» (справа знизу).

Я дізнався, що навчання Лаутерпахта розпочалося з римського права і німецького публічного права, потім він слухав лекції про душу і тіло і низку лекцій про оптимізм і песимізм. Серед перших викладачів{94} лише одне ім’я було мені знайоме: професор Освальд Бальцер, викладач історії держави і права Польщі та Австрії, окремих дисциплін. Бальцер займався адвокатською практикою, вів конфіденційні справи для урядів Австрії і Галичини. Найпомітнішою була справа, пов’язана з конфліктом дев’ятнадцятого століття щодо власності двох озер у горах Татрах, на яку я натрапив у своїй власній науковій роботі з прикордонних суперечок. Бальцер був людиною прагматичною і повпливав на Лаутерпахта.

Другий рік навчання почався з вересня 1916 року і минув за складних умов війни і смерті імператора Франца Йосифа, який правив протягом рекордного періоду, що тривав понад шістдесят вісім років. Зміни витали у повітрі, сутички спалахували по всьому місту, однак заняття продовжувалися. Я був вражений пластом релігійних тем («Католицьке канонічне право», а тоді «Історія і культура Ізраїлю») і постійними лекціями з прагматизму та інстинктивізму, двома полюсами, між якими інтелектуальний розвиток Лаутерпахта метався, наче розряди електричного струму. У квітні 1917 року він склав державний іспит з історичної та юридичної науки, отримавши найвищу оцінку («добре»){95}.

Третій рік навчання Лаутерпахта розпочався у вересні 1917 року, в той час, коли австрійський контроль над містом став слабшати. Спершу Лаутерпахт почав слухати курс із кримінального права, який читав професор Юліуш Макаревич, світило австрійського кримінального права. Далі той самий викладач читав лекції з пенітенціарної науки. Третій курс лекцій, зі змагального судового процесу, читав професор Маурицій Аллерганд. Я згадав ці імена, оскільки ми до них ще повернемось.

Четвертий і останній рік навчання розпочався на порозі різких змін для Лемберга, Європи і всього світу. У листопаді 1918 року, напередодні завершення Першої світової війни — і Австро-Угорської імперії — контроль над Лембергом змінювався мало не щотижня.{96}

29

Життя Лаутерпахта змінилося завдяки таємному рішенню австрійського ерцгерцога Вільгельма[10], 23-річного «червоного князя», того, який став каталізатором кривавого конфлікту між поляками та українцями у місті Лемберг. Це було у листопаді 1918 року, через чотири роки після того, як Леон виїхав до Відня, коли Вільгельм наказав вивести з Лемберга польські підрозділи австро-угорського війська і замінити їх двома полками Українських Січових Стрільців. 1 листопада українці взяли Львів під свій контроль і проголосили його столицею нової держави, Західноукраїнської Народної Республіки.

Між поляками та українцями почалися жорстокі сутички. Євреї були затиснуті між ними і, побоюючись стати на бік однієї із сторін конфлікту, яка може програти, обрали нейтралітет{97}. Протистояння продовжувалося і після підписання 11 листопада перемир’я між Німеччиною та Антантою. Того ж дня Польща проголосила незалежність. Криваві сутички прийшли і на Театральну вулицю, де мешкали Лаутерпахти, і завдали чималої шкоди майну. Шкільний друг Лаутерпахта Йозеф Рот (тезко автора романів, який був родом із сусідніх Бродів) описував наступний період розпаду Австро-Угорської імперії як дні «чвар і конфліктів». «Для захисту єврейського населення, — пояснював Рот, — було організовано добровільну єврейську міліцію». До неї входив також і Лаутерпахт, який патрулював єврейські квартали «день і ніч»{98}.

Впродовж тижня контроль{99} над містом українці втратили, він перейшов до поляків, і було досягнуто згоди припинити боротьбу. Львів став містом Львув, а на вулиці прийшли вбивства і грабунки.

Я знайшов фотографію барикади на вулиці,