Читати книгу - "Закохатися навесні, Аманда Рід"

Всі мрії здатні розбитися об сувору реальність менш ніж за секунду, розсипаючись на тисячі дрібних частинок, як коштовна кришталева ваза, що падає на холодну кам'яну підлогу.

Удар — і прекрасне творіння перетворюється на купу гострих осколків, що відбивають світло тьмяним блиском розбитих надій.

Кожен такий осколок — це окрема мрія, що тепер блищить лише гірким нагадуванням про те, що могло би бути, про ті можливості, які тепер розвіялися.

І хоч я вже давно не та маленька дівчинка, не той наївний підліток з рожевими окулярами на носі та улюбленим чорно-рожевим піджаком, який тоді здавався мені справжнім символом дорослості та незалежності, щось глибоко всередині все ще болісно стискається від кожного такого зіткнення з реальністю.

Пам'ятаєте той особливий період, коли субкультури були не просто модою, а цілим світоглядом? То був неймовірний час — кожен шукав себе через приналежність до певної групи.

Найважливішим тоді здавалося балансування між різними течіями: емо з їхньою емоційною відвертістю й меланхолійними піснями, готи з містичною естетикою та філософією. Перехід від однієї субкультури до іншої сприймався майже як зрада — друзі не розуміли такої радикальної зміни, бо кожна група ревно оберігала свої кордони й традиції…

І кожен з нас носив ці "знаки приналежності" — чорний одяг, специфічні зачіски, незвичайні аксесуари. Чи то було намагання виділитися, чи спроба злитися з натовпом однодумців — зараз вже й не згадаєш. Але те відчуття безмежної свободи та бунтарства, що наповнювало нас тоді, неможливо забути.

А до чого я це все, спитаєте ви?

А до того, що ми всі колись переживаємо такі моменти "прозріння", коли раптово усвідомлюємо, що реальність далека від наших ідеалістичних уявлень. І часом доводиться змиритися з тим, що життя не завжди відповідає нашим романтичним очікуванням, як і люди не завжди виявляються тими, ким здаються на перший погляд.

Хоча все було очевидно з самого початку...

Я крокую знайомими доріжками університетського саду, весняне сонце вже досить тепло пестить обличчя. Дивна іронія — природа сьогодні така яскрава та життєрадісна, хоча мені зовсім не до радості. Але, всупереч здоровому глузду, моя душа все одно наповнюється теплом та надією на щось прекрасне.

Раптом мій погляд чіпляється за групку студентів, що розташувалася на широких сходах головного корпусу. Серце пропускає удар — серед них я одразу впізнаю його силует. Ярощук. Той самий, чий голос ще вчора змушував мене тремтіти від хвилювання.

Але що це? На його шиї, немов павук, повисла якась дівчина. Худорлява, майже кістлява, вона притискається до нього всім тілом, закинувши руки йому на плечі. А він... він навіть не намагається відсторонитися. Навпаки, його рука невимушено лежить на її талії.

Щось гостре й болюче проколює груди. Я завмираю, не в змозі відвести погляд від цієї картини. В голові починають крутитися тисячі думок: "То он воно як... Виходить, я була просто черговою розвагою? Експериментом — чи вдасться спокусити викладачку?"

Раптом Ярощук повертає голову в мій бік, і його рука повільно зісковзує з талії кістлявої моделі. Наші погляди перетинаються лише на мить, але цього достатньо, щоб я відчула, як палають мої щоки. В його очах немає ні збентеження, ні провини — лише якась холодна цікавість, ніби він спостерігає за реакцією піддослідного в якомусь експерименті.

Я різко відвертаюся і прискорюю крок, намагаючись якнайшвидше зникнути з його поля зору. Каблуки голосно цокають по бруківці, відбиваючи ритм мого шаленого серцебиття. В голові пульсує єдина думка: "Яка ж я була дурна..."

Тепер всі ті солодкі слова, що він шепотів мені вчора в телефон, здаються такими фальшивими, такими порожніми. А я ж повірила. Повірила, як наївна школярка, забувши про всі правила, про професійну етику, про здоровий глузд.

Повітря раптом стає густим і важким, ніби хтось вимкнув кисень. Я прискорюю крок ще більше, майже біжу, намагаючись втекти не стільки від його погляду, скільки від власних думок та почуттів.

Забігаю в найближчий корпус і притуляюся спиною до холодної стіни. Серце готове вистрибнути з грудей, а в голові крутиться карусель з образів: його усмішка, теплий погляд, ніжні слова... і та дівчина, що так природно притулилася до його плеча.

З сусідньої аудиторії долинають голоси студентів — скоро почнеться пара. Моя пара. І він теж там буде, сидітиме за першою партою з тим своїм самовпевненим виглядом. А може, поруч з ним буде та дівчина...

Ні, я не можу зараз туди йти. Не можу дивитися йому в очі, вдавати, що нічого не сталося. Не можу...

Різко відштовхуюсь від стіни і майже біжу до кафедри. Треба терміново знайти заміну, відмінити пару, придумати якусь причину. Що завгодно, аби не бачити його сьогодні.

По дорозі намагаюся зібрати докупи розбиті думки. Як я могла бути такою сліпою? Адже всі ознаки були на поверхні: його надмірна увага... Класичний сценарій спокушання, а я повелася, як недосвідчена дівчинка.

Добре… може й не дуже класичний…

Я різко розвертаюся і... Майже врізаюсь у нього. Ярощук стоїть за моєю спиною, перекриваючи шлях до відступу. Його погляд зараз зовсім не такий холодний, як щойно на вулиці — в темних очах палає щось небезпечне, майже хижацьке.

Не встигаю і слова вимовити, як він, не кажучи ні слова, хапає мене за лікоть і буквально затягує в найближчу аудиторію. Двері за нами зачиняються з глухим стуком.

— Що ти... — починаю обурено, але він притискає мене до стіни, закриваючи рот долонею.

— Тихіше, — шепоче, схиляючись так близько, що я відчуваю його гаряче дихання на своїй шкірі. — Не кричи.

Серце б'ється, як навіжене. Я намагаюся відштовхнути його, але він міцно тримає мене, притиснувши своїм тілом. Його близькість паморочить голову, змушує забути про все на світі.

— Пусти, — видихаю, коли він прибирає долоню від мого рота. — Я все бачила. Тобі не треба нічого пояснювати.

— Справді? — його губи викривляються в насмішкуватій посмішці. — А що саме ти бачила, Сабріно?