Читати книгу - "Закохатися навесні, Аманда Рід"

Не втримуюсь і знову тягнуся до телефону, вже вкотре за останні кілька хвилин.

Пальці тремтять від бажання написати відповідь, хоча розум наполягає зачекати. Може, варто все-таки відповісти? Просто щось нейтральне й ввічливе — аби не здатися неґречною. Зрештою, це лише звичайна подяка за приємний вечір, нічого більше...

Відкриваю клавіатуру і, після кількох невдалих спроб, нарешті набираю:

"Дякую. Теж було приємно поспілкуватися. До зустрічі на парах".

Палець завмирає над кнопкою "Надіслати", а в голові рояться сумніви.

Перечитую повідомлення знову і знову, аналізуючи кожне слово. Чи не звучить це занадто формально, ніби я навмисно тримаю дистанцію? Чи може навпаки – текст вийшов надто сухим і байдужим?

А що як це можна сприйняти як зайву фамільярність?

І чи варто взагалі згадувати про пари, адже це нагадування про наші професійні стосунки?

Зрештою, я вирішую видалити все написане. Якщо не можу придумати нормальну відповідь одразу, то, мабуть, краще взагалі не відповідати. Принаймні сьогодні.

Кладу телефон на зарядку і йду на кухню. Мені потрібна чашка гарячого чаю, щоб заспокоїтись і привести думки до ладу. Поки чайник закипає, я намагаюся зосередитися на чомусь іншому — наприклад, на тому, що завтра потрібно підготувати презентацію.

Але думки все одно повертаються до Назара. До того, як він дивився на мене в барі, як уважно слухав кожне слово... І до того повідомлення.

Боже, я поводжуся як підліток!

Заварюю ромашковий чай і сідаю біля вікна. За склом місто поступово засинає — все менше машин, все тихіше музика, все рідше пролітають трамваї. Можливо, мені теж варто лягти спати. Ранок завжди мудріший за вечір.

Але навіть під теплою ковдрою, з ароматним чаєм на тумбочці, сон не йде. Я постійно перевертаюся з боку на бік, а в голові крутяться різні варіанти відповіді на те повідомлення.

Може, він вже й спить? — думаю я, дивлячись на годинник. — І чому мене це так хвилює?

Раптом телефон знову блимає. Серце підстрибує, але це лише сповіщення про оновлення якогось додатка.

— Досить, — кажу я вголос сама до себе. — Треба виспатися перед завтрашнім днем.

Телефон починає тихенько вібрувати. Я здригаюся від несподіванки і, взявши його до рук, завмираю. На екрані світиться ім'я "Назар Ярощук". Серце пропускає удар, а потім починає шалено битися.

Чому він телефонує? Зараз? О такій годині?

Руки тремтять настільки сильно, що телефон вислизає з пальців. У паніці намагаюся його зловити, але він перевертається в повітрі, і коли нарешті мені вдається його схопити, з жахом помічаю, що випадково прийняла виклик.

Завмираю, дивлячись на екран, де вже почали відраховуватися секунди розмови. В кімнаті раптом стає надто тихо, і я чую власне серцебиття. А потім з динаміка лунає його голос – він трохи хрипкий…

О, боже!!!

— Привіт...

Це просте слово звучить якось особливо інтимно в нічній тиші. Я відчуваю, як щоки починають палати.

Що робити? Що сказати? Може, прикинутися, що це випадково? Але ж він знає, що я побачила його дзвінок...

— П-привіт, — ледве чутно відповідаю я, проклинаючи тремтіння в голосі.

Тиша. Секунди тягнуться як години. Я чую його дихання в слухавці і розумію, що він, мабуть, теж не знає, що сказати далі. Ця ситуація здається настільки сюрреалістичною – ми, двоє дорослих людей, мовчимо в телефон посеред ночі, наче підлітки під час першого побачення.

— Я... – починаємо ми одночасно і обоє замовкаємо.

— Вибач, — швидко каже він. — Я розумію, що вже пізно. Просто... хотів почути твій голос.

Ці слова звучать так щиро і просто, що я завмираю, не в змозі вимовити ані звуку. У грудях розливається тепло, а на губах мимоволі з'являється усмішка. Я міцніше притискаю телефон до вуха, намагаючись зібратися з думками.

Намагаюся придумати щось розумне у відповідь, але всі заготовлені фрази здаються недоречними.

Але Назар не дає мені часу на роздуми. Його голос стає глухішим, ніби він відвернувся від слухавки або прикрив її рукою.

— Знаєш... мене дещо бентежить, — він на мить замовкає, і я чую, як важко він дихає. — Це не дає мені спокою. Воно наче... випалене під кіркою.

Моє серце починає битися ще швидше. Я відчуваю, як долоні стають вологими, а в горлі пересихає.

— Що... що саме? — ледь чутно питаю я, затамувавши подих.

Тиша. Довга, напружена тиша, під час якої я чую лише власне серцебиття і його дихання в слухавці. А потім...

— Не можу забути твої вологі губи, — голос стає хрипким, інтимним, від чого по моєму тілу пробігають мурашки. — Які так жадібно притискались до моїх...

Ці слова ніби електричним розрядом проходять крізь мене. Я відчуваю, як палають мої щоки, як тремтять пальці, як перехоплює подих. Спогади про той поцілунок раптом стають такими яскравими, ніби це було щойно – його теплі губи, його руки, його запах...

У кімнаті стає нестерпно душно. Я намагаюся щось сказати, але голос не слухається. В голові – суцільний туман, а серце, здається, от-от вистрибне з грудей.

Раптом усвідомлення ситуації накриває мене з головою. Що я роблю? Він же мій студент! Це неприпустимо, це проти всіх правил. Я ж викладачка, я маю бути прикладом, я...

В голові проносяться картинки можливих наслідків: осудливі погляди колег, розмова з деканом, звільнення... Я різко підводжусь на ліжку, притискаючи руку до палаючої щоки.

Ні-ні-ні, — шепочу я сама до себе. — Це має припинитися. Негайно.

Але його слова все ще звучать у вухах, і від спогаду про поцілунок серце знову починає шалено битися. Як же складно думати раціонально, коли все тіло наче наелектризоване від його голосу...

— Сабріно? — лунає в слухавці.

Торкаюся губами слухавки, розуміючи, що маю щось сказати, але емоції переповнюють мене. Не знайшовши кращих слів, я скидаю виклик і вимикаю телефон.