Читати книгу - "Вибрані листи"

не боляче». Та коли вона це робила, коли говорила, перед її очима вже поставала невмируща слава: хіба ж то не більший подвиг — приховувати сльози, затаювати біль і, втративши сина, вдавати, що вона все ще мати, не очікуючи в нагороду за це безсмертної слави?

Скрібоніан збройно виступив в Ілліріці проти Клавдія[91]. Пет був заодно з ним, і коли Скрібоніана вбили, Пета змусили повернутись до Рима. Коли він збирався піднятись на корабель, Аррія почала просити вояків, щоб і їй дозволили поїхати з мужем. «Дасте ж, — переконувала їх, — консулярові якихось рабів, що подаватимуть йому їжу, одягатимуть його, взуватимуть, а замість них — я одна все це робитиму». Не дозволили. Тоді вона найняла рибацький човник і попливла; на тій шкаралупинці — за величезним судном.

А дружині Скрібоніана, що в усьому зізналася Клавдієві, вона кинула в обличчя: «Тебе маю слухати? Тебе, на чиїх руках загинув твій муж, а ти й досі живеш?» Було зрозуміло, що думка про славну смерть прийшла їй в голову не одразу. Тразея, її зять, усіляко промовляв до неї, щоб не поривалася до смерті; між іншим, сказав і таке: «А як мені доведеться загинути, то невже б ти хотіла, щоб зі мною й твоя дочка загинула?» — «Якщо так довго й у такій згоді проживе з тобою, як я з Петом, — то хочу». Ця відповідь ще більше стривожила її близьких; стали пильніше за нею стежити. Вона, зауваживши це: «Марно стараєтеся! Ви зможете домогтись того, щоб я загинула недостойною смертю, але щоб я не загинула — таки не зможете». Мовивши це, метнулася з крісла й з усього розгону — головою об стіну. Її привели до тями. А вона: «Казала ж я вам, що знайду будь-яку, навіть найважчу стежку до смерті, якщо на легку не даєте ступити».

Чи не думаєш, що тут більше величі, аніж у славному: «Пете, це не боляче»? Це, власне, був перший крок. Ці її слова в усіх на устах, а от про інше чомусь не згадують. Отож, як на початку я сказав, — є вчинки славні, а є — величні. Бувай здоровий!

Лист 17

Пліній Юлієві Сервіану[92] — вітання

Чи все у тебе гаразд? Бо щось уже давненько листів твоїх не отримую. Чи все гаразд, лишень дуже зайнятий? А може, незайнятий, лишень нагода, про що б мав писати, — або рідко, або й загалом не трапляється? Позбав мене тієї гризоти, поки не догризла мене, позбав — спроможися бодай листоношу прислати[93]. Я вже на дорогу йому дам, та й без дарунка не залишу, лиш би звістка була жаданою.

Сам я здоровий, якщо це здоров’я — перебувати в такій-от непевності й тривозі, тремтячи з години на годину[94] за дорогого мені приятеля: усяке ж людині може притрапитися. Бувай здоровий!

Лист 21

Пліній Корнелієві Пріску[95] — вітання

Чую, що помер Валерій Марціал. Сумно мені. Був то чоловік обдарований, гострий, навіть їдкий на слово: було в його писаннях чимало солі й жовчі, але не менше — й щирого блиску. Пам’ятаю, я відпровадив його колись, дав грошей на дорогу, — належно віддячив йому і за дружбу, і за ті віршики, які він склав про мене.

Був у давнину звичай вшановувати почесним званням або грошовою винагородою тих, хто похвально відгукнувся чи то про когось зокрема, чи про місто загалом. Нині, поряд з іншими прекрасними, славними звичаями, швиденько й цей вивітрився з нашої пам’яті. Та й не диво: відколи не спромагаємось на вчинки, гідні хвали, відтоді й хвалу вважаємо чимось недоречним.

Запитуєш, що це за віршики, за які я віддячився. Міг би тебе відіслати до самої книжки, якби дещо не залишилось у пам’яті; решту, якщо ці рядки сподобаються, знайдеш у тій книжці. Звертаючись до Музи, він просить, щоб вона розшукала моє житло в Есквіліях[96] і з повагою ступила на поріг:

Та, гляди, у дім той, бува, не в пору

Сп’яна не вривайсь, де речистим словом

Той весь день Мінерві суворій служить,

Хто для Ста мужів[97] мову так готує,

Що нащадки зможуть її хіба що

Зрівнювать із тим, що складав Арпінець[98].

Краще йти при пізніх світлах: твоя ж бо

Ця година: править Ліей в цю пору

Й ружа пахне в вогкім, виткім волоссі —

Сам Катон тоді б став мене читати.

То як гадаєш, той чоловік, що так ось написав про мене, вартує того, щоб і тоді я відпровадив його[99], як найдорожчого свого приятеля, і щоб тепер — як за найдорожчим, тужив? Він дав мені найбільше, що міг дати, а міг би — дав би й більше. А втім, чи може бути більший дар, аніж слава, ніж похвала? Скажеш: хтозна чи світить його творам вічність… Може, й так, але він писав їх з думкою, що світитиме. Бувай здоровий!

Книга IV

Лист 11

Пліній Корнелієві Мініціану[100] — вітання

Чи ти чув, що Валерій Ліцініан[101] учителює в Сицилії? Гадаю, не чув, бо то свіжа новина. Його, колишнього претора, вважали тут чи не найкрасномовнішим адвокатом. Нині ж докотився до того, що з сенатора став вигнанцем, з оратора — ритором. Сам же він, повагом, але й з болем, ось так почав свою промову: «Як же ти, Фортуно, забавляєшся нами! Учителів робиш сенаторами, сенаторів — учителями!»[102] Стільки у тих словах гіркоти, стільки болю, що, здається мені, він і вчителем став для того, щоб їх виголосити. Увійшовши в грецькому плащі (ті, кому відмовлено у воді й вогню, не мають права вдягати тогу[103]), він обсмикався, приглянувся до себе й сказав: «Декламуватиму латиною».

Скажеш: «Сумно. Можна поспівчувати». Але ж так і треба тому, хто заплямував ці заняття блюзнірським злочином. А втім, можливо, що він зізнався в тому, чого й не вчиняв: боявся гіршого, коли б заперечив: Доміціан прямо таки озвірів — увесь аж трусився, кипів, залишившись наодинці зі своєю незмірною злобою. За правом верховного понтифіка[104], радше нелюда-тирана, він захотів закопати живцем Корнелію, старшу весталку: такий приклад, здавалось йому, прославить добу його