Читати книгу - "Вибрані листи"

правління. А користуючись іще й вседозволеністю володаря, він зібрав інших понтифіків у своїй албанській віллі, а не в приміщенні верховного понтифіка. І ось — злочин не менший, аніж саме це показне покарання: за порушення цноти виніс вирок відсутній, навіть не вислухавши її. Сам же не лише зґвалтував дочку свого брата, а й вбив її: померла у передчасних пологах.

Одразу ж послано понтифіків, щоб зайнялися тією, яку належить закопати, вбити. Вона, простягаючи руки то до Вести, то до інших богів, різне викликувала, та найчастіше ось таке: «Цезар мене вважає нечестивою, а сам же переміг, коли я приносила жертви!» Власкавити цим хотіла його чи насміхалась над ним, з поваги до себе говорила це чи зі зневаги до нього — невідомо; говорила ж, поки везли її на страту, не знаю, чи невинну, але вже напевно — як невинну. І навіть тоді, коли її спускали в ту яму, у неї, поки сходила, зачепилася за щось стола[105]; обернулася й підібрала її, а коли кат подав їй руку — бридливо відсахнулася, мовби хотіла тим останнім цнотливим порухом оберегти своє чисте, неторкнуте тіло від брудного доторку: як лише могла, так дбала про свою невинність:

pollen pronoian eschen euschemon pesein[106].

А Целер, римський вершник, якого звинувачували у зносинах з Корнелією, коли його на смерть засікали різками в коміції[107], правив своє: «Та що я зробив? Нічого я не зробив!»

Отож, Доміціан аж палахтів увесь, знеславлений своєю жорстокістю й несправедливістю. От він і Ліцініана схопив за те, що той начебто переховував у своїй садибі відпущенку Корнелії. Ті, хто співчував схопленому, попередили його: не хочеш, мовляв, різок і коміцію, то, замість благати милості, рятуйся зізнанням. Так і зробив. Про відсутнього Геренній Сененціон сказав щось подібне до keitai Patroklos[108], що мало означати: «з адвоката я став вісником: Ліцініан уступив». Доміціанові це так було приємно почути, що він, хоч як стримувався, аж скрикнув з радості: «Ліцініан нас виправдав!», ще й додав: не треба, мовляв, так уже його присоромлювати. Дозволив йому хапнути, що там зможе зі своїх речей, поки ще на розпродаж не пішло все його майно; та й вигнанням, наче в нагороду, скарав його не надто суворим. Звідти, вже з ласки божественного Нерви, він перебрався до Сицилії, де й вчителює тепер, нарікаючи на долю у своїх передмовах.

Бачиш, як я стараюся тобі догодити: не лише з міськими, а й з чужоземними новинами ознайомлюю — що ти допитливіший, то глибше заходжу. Припускав же, що, раз тебе не було в місті, то й про Ліцініана знаєш хіба те, що його вислали за перелюб. Поголоска ж доносить, що відбулося, а не те, що і в якому порядку воно відбувалося. Отож я заслужив, щоб і ти своєю чергою написав мені, що діється в твоєму місті, що по сусідству (усяке ж трапляється, варте уваги). Втім, пиши, про що хочеш, аби лиш твій лист був не коротшим од мого. Гляди ж бо: рахуватиму не лише сторінки, а й рядки, навіть склади! Бувай здоровий!

Лист 13

Пліній Тацітові — вітання

Радий, що ти щасливо повернувся до міста. Твоє повернення завжди для мене очікуване, сьогодні ж — особливо. Сам я ще на кілька днів затримаюсь у моїй тускуланській віллі, щоб закінчити розпочату, яка ось під рукою, працю. Боюся, що, послабивши під кінець свою увагу, вже, як належить, не зосереджусь. Наразі ж, аби не марним був мій поспіх, у цьому листі, якого шлю заздалегідь, наче посланця, сповіщаю тобі те, про що особисто проситиму. Але спочатку послухай, чим викликане це прохання, а тоді вже — зваж на саме прохання.

Нещодавно, коли я був на своїй батьківщині, прийшов привітати мене син мого краянина, хлопчина в претексті. «Вчишся?» — запитав його. — «Так», — відповів. — «А де?» — «В Медіолані». — «Чому ж не тут?» — На те його батько (був він із сином, сам же й привів хлопця): «Бо тут немає вчителів»[109]. — «Як це немає? Для вас же, батьків (а нашу розмову саме тоді слухало чимало батьків), так уже важливо, щоб ваші діти навчалися саме тут. Де ж бо їм приємніше перебувати, як не в рідному місті? Де б чемнішими вони зростали, як не під оком батьків? Де, врешті, менше витрат, як не вдома? Хіба ж не краще, до спілки, найняти вчителів, а гроші, які витрачаєте тепер на житло, на дорогу, на всілякі закупи в чужій місцевості (поза домом усе ж доводиться купувати), хіба не краще всі ті витрати додати до вчительської платні?

Ось я сам, дарма що дітей ще не маю[110], готовий дати для рідного міста, як дав би для дочки чи матері, третю частину того, що вирішили б ви зібрати. Пообіцяв би й усе оплатити, якби не побоювався, що мій дарунок змарнується через усілякі крутійства, як це, бачу, часто трапляється то тут, то там, де вчителів наймає місто. Цій біді лише в один спосіб можна зарадити — щоб самі батьки мали право наймати вчителів: сплачуватимуть за навчання — то й приглядатимуться, яким воно є, те навчання. Бо якщо хтось, може, й не дбає про чуже, то свого вже напевно пильнуватиме і таки подбає, щоб мої гроші лише гідний отримував, адже отримуватиме з їхніх рук. Тож погоджуйтесь, домовляйтесь і набирайтеся впевненості, покладаючись на мене, хто щиро хоче, щоб мій внесок був якнайбільший.

Нічого кращого, нічого почеснішого не можете дати своїм дітям, нічого приємнішого — й рідному місту. Ті, що народилися тут, хай тут і вчаться і з самого дитинства звикають любити свою батьківщину, тулитися до неї[111]. Хай пощастить вам залучити таких славних учителів, що сюди з'їжджатимуться на науку з сусідніх міст, і, як тепер ваші діти рушають у чужі їм місцевості, так і з чужих, — сюди хай спливаються».

І ось я подумав, що все це варт обміркувати глибше, мов самих джерел сягнувши, тоді й знатимеш, як мені буде приємно, якщо візьмешся за те, що я тобі поручаю. А поручаю справу чималої ваги, поручаю і прошу тебе: розглянься — і серед усіх шанувальників твого таланту, освічених людей[112], що збираються у тебе (а їх чимало), наміть собі, кого можна було б заохотити