Читати книгу - "Вибрані листи"

Лист 7

Пліній Канінієві Руфу[82] — вітання

Щойно довідався, що у своїй садибі поблизу Неаполя відійшов з життя Сілій Італік[83] — відмовився від їжі. Причиною — хвороба: через невиліковну пухлину, яка з’явилась у нього, ним оволоділа така нехіть до життя, що він, сказати б, не йшов, а таки біг до смерті — навідхильно й рішуче. А був чи не до останнього дня людиною щасливою; втратив, щоправда, молодшого сина (було їх двоє), зате старшого, кращого й у розквіті сил, залишив консуляром. Дещо заплямував себе при Нероні (подейкували, що виступав добровільним звинувачем), але як приятель Вітеллія поводився розумно і зичливо.

Доброї слави зажив і в Азії, де був проконсулом; повернувшись, відсторонився від справ: похвальним дозвіллям змив давню свою негарну запопадливість. Був він, хоч із перших осіб у державі, та вже без влади, отже, й без чиєїсь заздрості. Приходили повітати його, пошанувати. Багато часу проводив у ліжку. Його спальня бачила чимало гостей, та не таких, що сподівались тут якогось зиску; з ними, якщо не писав, то вів вельми поважні бесіди. А писав він вірші, що засвідчували радше його пильність, аніж хист; іноді виголошував їх перед слухачами, аби почути їхній суд.

Нещодавно, зважаючи на свій вік, полишив Рим і перебрався до Кампанії; не зрушився звідти навіть з нагоди прибуття нового принцепса. Велика хвала цезарю, при якому вільно було так поступити, велика хвала й тому, хто зважився тією волею скористатися. Був він аж такий philokalos,[84] що, здавалось, уже й захворів на те купування: у тих самих місцях мав по декілька вілл; захоплюючись новими, занедбував старі; куди не глянь — повно книг, усіляких статуй, портретів; він не просто мав їх — пошановував, обожнював, передусім, — Вергілія, чий день народження обходив урочистіше, аніж свій власний, надто в Неаполі, де ходив на його могилу, мов у храм. У цьому спокої й відійшов на сімдесят п’ятому році життя, радше хирлявий, аніж хворий. Був він останнім із консулів, яких призначав Нерон, та й пішов зі світу останнім із тих, кого Нерон призначав. Варто й таке зазначити: з Неронових консулярів останнім пішов з життя той, за чийого консульства Нерон загинув.

Коли згадую все це, то підступає смуток: якою ж то крихкою є людина! Чи буває щось іще тісніше окреслене, щось коротше, аніж, хай навіть найдовше, людське життя? Хіба не здається тобі, що Нерон тільки-но був поміж живими? А тим часом нікого вже немає навіть із тих, хто був за нього консулом. Але чим я тут здивований? Ось нещодавно Л. Пізон, батько того Пізона, якого в Африці так підступно вбив Валерій Фест, не раз повторював, що в сенаті не бачить уже нікого з тих, кого, будучи консулом, він просив висловити свою думку. В таких уже вузинах замкнене життя такої сили людей, що, здається мені, не вибачливості, а похвали заслуговують ті царські сльози. Ксеркс, кажуть, озирнувши своє незчисленне воїнство, раптом заплакав: скільки-то тисяч за такий короткий час піде за обрій життя!

Тому, якщо вже не дано ділами (тут ми нічого не вдіємо), то, скільки вже є тієї перелітної крихти часу, продовжмо її, ту крихту, нашою літературною працею і, раз нам відмовлено у довгому житті, — залишімо після себе якийсь слід, що засвідчив би, що ми загалом жили. Я знаю, ти не з тих, кого треба підганяти гостряком, але моє сердечне чуття до тебе змушує мене покваплювати й квапливого, як і ти — мене покваплюєш. Agathe d'eris[85], коли друзі, підганяючи один одного, підживляють у собі жагу безсмертя. Бувай здоровий!

Лист 12

Пліній Катілієві Северу[86] — вітання

На обід я прийду, але ось мої умови (викладу їх заздалегідь): той обід має бути простий, скромний, а багатий — хіба що бесідами у сократівському дусі[87], хоча й у них важливо триматися міри. Буде, ще до світанку, галас клієнтів[88]; зіткнутися з тією громадкою довелося й самому Катонові — і то не безкарно для нього[89]. Втім, докори, які йому робить цезар, я радше б назвав похвалою. Він описує, як ті вітальники, зустрівши його й стягнувши п’яненькому з голови плащ, самі ж почервоніли від сорому; потім додає: «ти б міг подумати, що не вони заскочили Катона в цьому стані, а він — їх». А й справді, чи можна виявити ще якусь більшу повагу до Катона? Навіть напідпитку викликав таку шанобу до себе! Що ж до нашого обіду, то все тут, кажу, хай буде в міру: обстава, витрати, сам обід, та й час за обідом. Ми ж не з тих, кого вороги, хоч і ганьблять, — та не без похвали. Бувай здоровий!

Лист 16

Пліній Непотові[90] — вітання

Здається, я вже якось зазначав, що є діла й слова, чи то чоловіків, чи жінок, славні, а є — величні. Цю мою думку підтвердила вчорашня розповідь Фаннії, внучки тієї Аррії, яка стала для мужа і розрадою, і зразком у смерті. Різне розповідала вона з життя своєї бабусі, і все це, хоча й не уступає її вчинку, все ж не таке відоме. Гадаю, читатимеш про це з таким самим подивом, з яким я — слухав.

Хворів її муж, Цеціна Пет, хворів і син; обоє, як з’ясувалося, — смертельно. Син помер. А був то юнак рідкісної вроди й такої ж чистоти звичаїв, тож батьки любили його не лише як сина, а й, не менше, як чудового хлопця. Вона ж — подумати лише! — так підготувала похорон синові, так його провела, що муж і не знав про це. Мало того, щоразу заходила до його спальні з таким настроєм, начебто син живе й краще почувається, а коли муж розпитував про сина, як там він, то відповідала: «Гарно поспав, зі смаком поїв». А коли вже їй годі було стримувати сльози, коли вони вже ось-ось мали пролитися, вона поспіхом виходила й тоді вже давала волю і їм, і своєму болю. Виплакавши усі сльози, вже з сухими очима та спокійним обличчям поверталась у спальню, мовби за порогом лишивши своє сирітство. А той її вчинок — таки вершина слави: добути ножа, вдарити собі ним у груди, витягнути, подати його мужу зі словами безсмертними, ледь не божественними: «Пете, це