Читати книгу - "Мандри убивці, Робін Хобб"

Регал звивався і метався, Віт-дотик вовка до його свідомості буквально викликав у нього млості. Нечисте, паскудне, брудне створіння, схоже на собаку, бридке і смердюче, таке ж огидне, як пацюк, що вночі ганяє по його кімнатах і якого ніхто не може піймати… Нічноокий присунувся ближче, притис до нього Віт, наче з такої відстані можна було відчути запах. Регала знудило, він почав блювати.

Годі, — наказав я Нічноокому, і він відступився.

Як збираєшся його вбити, роби це швидше, — порадив Нічноокий. — Цей тут слабне. От-от помре, якщо ти не поспішиш.

Він мав рацію. Дихання Вілла стало швидким і неглибоким. Я твердо затиснув Регала, тоді додав ще сили Віллові. Він намагався відштовхнути її, та не був уже таким паном собі самому, як досі. Маючи вибір, тіло завжди обере життя. Тож його легені запрацювали, серце забилося сильніше. Я ще раз втягнув у себе Скілл. Зосередився, прицілився, знову повернувся до Регала.

Якщо вб’єш мене, випалиш себе. Втратиш власний Скілл, убивши мене ним.

Я подумав про це. Мені ніколи не подобалося скіллення. Я був радше віттером, аніж скіллером. Невелика втрата.

Змусив себе згадати Галена. Згадав фанатичну групу, яку він створив для Регала. Це допомогло мені сформувати мету.

І випустив на нього свій Скілл, як давно цього прагнув.

Після цього мало що зосталося від Вілла. Та я сидів біля нього і поїв його водою, коли він просив. Навіть накрив, коли він слабко скаржився на холод. Вовка здивувала ця сторожа при вмирущому. Ножем по горлі було б куди швидше для нас обох. І, може, милосердніше. Та я вирішив, що не буду більше вбивцею. Чекав його останнього подиху, а коли той настав, підвівся і пішов геть.

Від Гірського королівства до узбережжя Баку далека дорога. Навіть для дракона, що летить швидко й невтомно, це дуже, дуже далеко. Тож кілька днів ми з Нічнооким вели спокійне життя. Замандрували далеко від спорожнілого кам’яного саду, далеко від чорної дороги Скіллу. Ми обидва були надто втомлені та побиті, щоб вдало полювати, але знайшли добрий струмок із фореллю і подалися вздовж нього. Дні стали майже спекотними, а ночі погожими й лагідними. Ми рибалили, їли, спали. Я думав лише про те, що не викликало болю. Не про Моллі в обіймах Барріча, а про Неттл, захищену його доброю правицею. Він буде для неї добрим батьком. Мав належний досвід. Я навіть спромігся на надію, що з часом у неї з’являться молодші братики і сестрички. Думав про повернення миру до Гірського королівства, про червоні кораблі, прогнані від узбережжя Шести герцогств. І одужав. Хоч не до кінця. Шрам — не те саме, що здорове тіло, але він зупиняє кровотечу.

Коли Веріті-Дракон з’явився у небі над Баккіпом, я був там. Побачив його очима блискучі чорні вежі та башточки Оленячого замку далеко внизу під нами. А ще нижче, там, де колись було замкове місто з його будівлями та складами, зосталися тільки їхні почорнілі шкаралупи. Вулицями тинялися перековані, бундючні пірати розпихали їх. Над тихими водами здіймалися щогли, з яких звисали драні шматки полотна. У бухті спокійно погойдувалася дюжина червоних кораблів. Я відчув, як серце Веріті-Дракона пучнявіє гнівом. Клянуся, я почув і як скрикнула Кеттрікен, побачивши цю картину.

Тоді великий бірюзово-срібний дракон сів посеред центрального подвір’я Оленячого замку. Проігнорував рій стріл, що злетіли йому назустріч, не звернув уваги на крики солдатів, які безтямно скоцюрбилися, затуляючись, коли його тінь їх накрила, а великі крила забилися, опускаючи його на землю. Диво, що не розчавив їх. Коли приземлився, Кеттрікен із зусиллям стала у нього на плечах і гукнула оборонцям опустити піки та розступитися.

На землі він вигнув плече, допомагаючи розкуйовдженій королеві зсісти. Старлінг Пташина Пісня спустилася слідом і вирізнилася тим, що схилилася в поклоні перед рядом пік, націлених на прибулих. Я впізнав багато облич, поділяв біль Веріті через те, як змінили їх злигодні. Тоді вийшла Пейшенс, міцно стискаючи піку і з перекривленим шоломом на зв’язаному в пучок волоссі. Проштовхалася між переляканими гвардійцями, горіхові очі блищали на схудлому обличчі. Поставши перед драконом, зупинилася. Її погляд переходив від королеви до чорних драконячих очей. Набрала повітря, затримала подих, тоді видихнула зі словом:

— Старійшина!

Підкинула вгору шолом і піку, скрикнула, метнулася вперед, обійняла Кеттрікен, а весь цей час гукала:

— Старійшина! Я знала, знала, знала, що вони повернуться!

Різко обернулася і віддала лавину наказів, що включали все, починаючи з гарячої купелі для королеви й закінчуючи підготовкою до вилазки з воріт Оленячого замку. Та я навіки збережу в серці мить, коли вона повернулася до Веріті-Дракона, тупнула ногою і наказала йому поспішити та прогнати ті кляті кораблі з її бухти.

Леді Пейшенс, Пані Оленячого замку, звикла до швидкого послуху.

Веріті злетів і кинувся в битву так, як робив це завжди. Самотньо. Нарешті здійснилося його бажання змагатися з ворогами не Скіллом, а плоттю. Вже під час першого прольоту розтрощив хвостом два їхні кораблі. Прагнув, щоб ніхто з них не втік від нього. Коли всього за кілька годин з’явилися Блазень, Дівчина-на-Драконі та їхні послідовники, в Оленячій бухті не зосталося жодного червоного корабля. Решта драконів приєдналася до полювання Веріті на стрімких вулицях колишнього міста Баккіп. Не настав ще й вечір, як вулиці очищено від піратів. Містяни, що сховалися були в замку, повернулися додому. Аби оплакати руїни, це правда, але й щоб підступити ближче до Старійшин і вдосталь надивуватися тими, що повернулися їх порятувати. Попри численність прибулих драконів, бакійці найкраще запам’ятали Веріті. Насправді люди мало що можуть запам’ятати, коли дракони пролітають їм над головами, відкидаючи вниз свої тіні. А все-таки він став драконом, якого зображують на всіх гобеленах із Очищенням Баку.

Для Прибережних герцогств це було літо драконів. Я бачив його, як не все, то принаймні ту частку, що поміщалася в години мого сну. Втім, навіть прокинувшись, усвідомлював усе, що там діялося. Наче далекий грім, який радше відчуваєш, ніж чуєш. Я знав, коли Веріті повів драконів на північ, аби повністю очистити від піратів та червоних кораблів герцогства Бак і Бернс, а навіть Ближні острови. Я бачив звільнення Ріплкіпа та повернення Фейт, герцогині Бернської, до її рідної твердині. Тим часом Дівчина-на-Драконі з Блазнем полетіла на південь, уздовж узбережжя Ріппону та Шокзу, викоріняючи наїзників у їхніх укріпленнях на островах. Не знаю, як Веріті їм утокмачив, що вони можуть живитися лише піратами, але ніхто не порушив цього наказу. Люд Шести герцогств їх не боявся. Діти вибігали з хаток і будиночків, показуючи вгору, де пролітали ці живі коштовності. Коли дракони, тимчасово наситившись, спали на пляжах і пасовищах, люди залишали свої доми, аби безстрашно ходити між ними, торкатися цих істот, що сяяли, мов самоцвіти. І всюди, де наїзники заклали укріплення, дракони добре поживилися.

Літо поволі помирало, надходила осінь, вкорочуючи дні та віщуючи наближення бур. Коли ми з вовком задумалися про зимовий притулок, мені наснилися дракони, що літали над берегами, яких я ніколи досі не бачив. Біля цих суворих берегів спінена вода дихала холодом, а крига вривалася до