Читати книгу - "Шантарам"

плутала честь із доброчинством. Доброчинство визначається тим, що ми робимо, а честь — тим, як ми робимо це. Можна брати участь у війні, не поступаючись своєю честю,— Женевська конвенція[169] для того й існує,— а миру можна домогтися ганебним шляхом. Гідність — це, по суті, уміння бути скромним. І гангстери, як і поліціянти, політики, солдати або священики, є добрими фахівцями лише в тому разі, якщо вони скромні.

— А знаєш,— кинув Салман, коли ми проходили мимо аркад університетського містечка,— я радий, що твої друзі не погодилися тоді працювати у тебе кур’єрами.

Я спохмурнів, ступаючи поряд з ним. Джоні Сигар і Кишор відмовилися від роботи в паспортній майстерні й страшенно цим засмутили мене. Я був певен, що вони вхопляться за можливість заробити стільки, що їм і не снилося. Я аж ніяк не чекав, що вони сприймуть мою пропозицію з сумним і навіть ображеним виглядом,— вони зрозуміли, що я даю їм ні більше ні менше як рідкісний шанс узяти разом зі мною участь в злочинній діяльності. Мені й на думку не спадало, що вони не захочуть працювати на мафію.

Я добре пам’ятав їхні замкнуті обличчя і збентежені усмішки. Я відвернувся від них тоді, й у голові у мене, як удар по переніссю, спалахнуло запитання: «Невже я втратив здатність розуміти порядних людей?» Зараз, через півроку після тієї розмови, це питання досі не давало мені спокою, а відповідь відбивалася в дзеркальних вітринах крамниць, що повз них ми проходили.

— Якби твої хлопці погодилися, я не виділив би тобі на допомогу Фаріда,— провадив Салман.— А я страшенно задоволений, що зробив це. Він став новою людиною, розслабився, він тепер просто щасливий. Він тебе любить, Ліне.

— Я теж люблю його,— відгукнувсь я. Це було правдою. Фарід подобався мені, і я був радий, що ми з ним затоваришували.

З сором’язливого, але здібного хлопця, яким він був три роки тому, коли я вперше побачив його на засіданні ради мафії, Фарід перетворився на жорсткого, безстрашного і лютого чоловіка, що з усією пристрастю віддавався своїй справі. Коли Кишор і Джоні Сигар відкинули мою пропозицію, Салман виділив мені в помічники Фаріда і Ендрю Ферейру. Ендрю був веселим балакучим хлопцем, але він віддавав перевагу товариству своїх однолітків, і ми не дуже приятелювали з ним. Фарід же охоче проводив зі мною час; ми знайшли з ним спільну мову.

— Коли загинув Хадер і треба було покінчити з прихильниками Гані, Фарід мало не звихнувся,— признався мені Салман.— Ми вимушені були діяти дуже жорстко — ти пам’ятаєш — і робити багато такого, що нам... ну, невластиве. У Фаріда ж немов дідько вселився. У нашій справі часом треба бути жорстоким, нікуди не подінешся. Але якщо декому це починає подобатися, то це проблема, на? Довелося мені поговорити з ним. «Фаріде,— сказав я йому,— шаткування людей на кавалки не повинне бути нашою метою. До цього треба вдавався тільки в крайньому разі». Але я його, схоже, не переконав, і тоді вирішив віддати його тобі в помічники. І це дало результати, яар. Тепер, за шість місяців роботи з тобою, він став набагато спокійніший. Я думаю, Ліне, треба посилати до тебе всіх, у кого дах поїхав, щоб ти давав їм раду.

— Він звинувачував себе в тому, що не був разом з Хадером, коди той загинув,— сказав я, коли ми повернули за ріг картинної галереї «Джегангир» з її банею. Побачивши прогалину в потоці транспорту, ми почали пробиратися через площу до кінотеатру «Регал».

— Ми всі звинувачували себе в цьому,— тихо відгукнувся Салман, коли ми дісталися кінотеатру.

Він не повідомив мені нічого нового в цій простій і короткій фразі, я і без нього знав це. Його слова відгукнулися в моєму серці, немов удар грому; скорбота, що застигла в нім крижаною брилою, скресла і рушила з місця. Мій гнів на Хадербгая вже з рік не давав їй розтопитися. Всі його друзі були або приголомшені, або шаліли з відчаю. А я так розлютився, що моя скорбота лишилася похована під снігом на гірській вершині, де був похований Хадербгай. Зрозуміло, я відчував біль втрати від самого початку. Ненависті в мені не було, я любив його, навіть тоді, коли ми з Салманом чекали наших друзів біля кінотеатру. Але я не оплакував його по-справжньому — так, як я оплакував Прабакера чи навіть Абдуллу. Проте слова Салмана, що ми всі звинувачували себе в тому, що не були з Хадером, коли він загинув, струснули мої скуті кригою почуття, випустили їх на волю, і скорбота, мов сніжна лавина, почала поволі сповзати з вершини і огортати моє серце.

— Ми, схоже, прийшли дуже рано,— кинув Салман, і його прозаїчне зауваження змусило мене здригнутися і повернуться до дійсності.

— Так.

— Вони їдуть на машині, а ми пішки обігнали їх.

— Ми добре прогулялися. Я люблю цей шлях — від Насипу до вокзалу Вікторії — і часто ходжу тут, особливо ночами.

Салман подивився на мене, усміхаючись і трохи спохмурнівши, й від цього мигдалевий розріз його карих очей став ще гостріший.

— Ти справді так любиш це місце? — запитав він недовірливо.

— Звісно! — відповів я трохи зухвало.— Це не означає, що мені подобається тут усе. Є багато такого, що мені не подобається. Але я дійсно люблю цей район. Я люблю Бомбей і, напевно, ніколи не розлюблю його.

Він усміхнувся і відвів погляд. Я постарався дати лад своїм почуттям, прогнати з лиця неспокій і жаль. Але повністю мені це не вдалося, печаль була сильніша за мене.

Тепер я розумію, що мучило мене тоді, що за почуття навалилося на мене, загрожуючи навіки поховати під собою. У Дідьє навіть була назва для цього почуття: скорбота вбивці, що чекає в засідці й кидається на тебе, не знаючи пощади. Я переконався на власному досвіді, що скорбота ця може дрімати роками, а потім, у найщасливіший день, раптом вразити тебе без жодного приводу. Але тоді, за рік по смерті Хадера, я не міг з’ясувати причину того похмурого гумору, який бродив у мені, переростаючи в скорботу, яку я так довго стримував. Не розуміючи цього почуття, я боровся з ним, тому що людина завжди бореться з болем або відчаєм. Але скорбота вбивці не улягає нашій волі. Цей ворог крадеться за тобою, вгадуючи кожен твій крок ще до того, як ти