Читати книгу - "Чотири після півночі"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
І тоді до Моллі дійшло, хоч вона і мусила сказати йому, що їй треба підійти до експозиції. Її небога мала велику м’яку іграшкову панду, котру вона невідомо чому назвала Полетт. Усередині Полетт були електронна плата й чип пам’яті, у якій зберігалося близько чотирьох сотень коротких, простеньких фраз на зразок: «Люблю обійматись, а ти?» чи «Бажаю, щоб ми були завжди разом». Якщо тицьнути Полетт над пухнастим маленьким пупком, наставала коротка пауза, а тоді лунала одна з тих зворушливих реплік, озвучена якимсь відчуженим та байдужим голосом, інтонація якого наче заперечувала зміст сказаного. Еллен гадала, що Полетт навіжена. На думку Моллі, щось у цьому було моторошне. Вона щоразу очікувала, що лялька-панда колись вразить їх усіх (крім тітки Моллі з Касл-Рока), сказавши, що в неї справді на думці: «Сьогодні вночі, як ви всі поснете, я вас усіх подушу» чи, може, просто: «Я маю ніж».
Цього ранку голос Баті Меррілла звучав саме так, як голос Полетт, ляльки-панди. Його порожній погляд був жаским, достоту як у Полетт. Моллі сподівалася, що, врешті-решт, позирк старого зміниться. Вона помилялася.
Моллі схилилася над експозицією, уперше не зауваживши, що її задок виткнувся. Вона намагалася якомога швидше знайти те, що було потрібне старому. Моллі була переконана, що, коли обернеться, Батя дивитиметься на будь-що, але не на неї. Цього разу вона вгадала. Коли Моллі взяла плівку й рушила назад (змівши декілька заблукалих осінніх листків, що лежали на якійсь коробці), Батя й досі пильно дивився на стелаж із цигарками, наче проводячи інвентаризацію. Дівчина побачила в тому погляді морок.
«Прошу, забирайся звідси, — подумки заблагала Моллі. — Будь ласка, бери свою плівку й забирайся. І не чіпай мене. Прошу».
Моллі подумала, що якщо він торкнеться її, то вона зарепетує. Чого заклад був порожнім? Чого тут не було бодай іще одного покупця, бажано шерифа Пенґборна? Але оскільки він наразі мав інші клопоти, то міг би бути будь-хто інший. Вона припускала, що містер Константайн, фармацевт, був десь у крамниці, та лікарський прилавок, здавалося, був щонайменше за милю звідси. І хоч вона й знала, що він не міг бути так далеко, але це все одно було б задалеко для нього, якби старигань Меррілл вирішив її помацати. А якщо містер Константайн пішов на каву до «У Нен» із містером Кітоном з міськуправи? Що більше вона думала про таку можливість, то ймовірнішою вона їй здавалася. Коли щось траплялося настільки чудернацьке, то хіба не могло бути так, що поряд ані душі?
У Баті стався якийсь розумовий розлад.
Вона із удаваною бадьорістю сказала:
— Тримайте, містере Меррілл.
Моллі поклала плівку на прилавок, відразу шмигнувши вліво, за касовий апарат, який стояв між ними.
Ветхий шкіряний гаманець виринув зі штанів Баті Меррілла, і її тремтячі пальці неправильно вибили чек, тож довелося очистити касовий апарат і почати наново.
Він простягнув їй дві десятидоларові купюри.
Моллі подумала, що вони зіжмакані від того, що затиснуті іншими купюрами в тому маленькому гаманці, насправді, може, й не старі, хоча й здавалися такими. Утім це не спинило її заведений розум, який таки наполягав, що гроші були не лише зіжмакані, а зіжмакані й слизуваті; що слово старі тут недоречне. Для таких-от папірців не підійшло б навіть слово ветхі. То були доісторичні десятки, надруковані ще до Христового народження й зведення Стоунгенджу, ще до того, як перший малорозвинений, тупий неандерталець виповз зі своєї печери. Вони належали до часів, коли ще Бог був малям.
Моллі не хотіла їх торкатися.
Але вона мала їх торкнутися.
Чоловік очікуватиме решту.
Зібравши всю силу волі, Моллі взяла купюри й швидко запхнула їх у касовий апарат, при цьому сильно вдарившись пальцем і зідравши майже весь ніготь. Вона, перебуваючи в стані глибокої стривоженості, й не відчує надзвичайно гострого болю, аж поки не мине деякий час… і відчує саме тоді, коли достатньо дошкулить своєму запопадливому розуму, картаючи себе, що поводилася, наче тюхтіювате мале дівчисько перед своїм першим менструальним циклом.
Однак у ту мить Моллі зосередилася лише на тому, щоб якомога швидше запхнути купюри до апарата, забравши звідти руку, та навіть по тому вона згадає, які були ті десятки на доторк. Відчуття було таке, наче вони повзали й ворушилися під пучками її пальців; наче мільярд мікробів, величезних, майже таких, що їх можна було побачити й неозброєним оком, ковзали по пальцях, намагаючись її заразити.
Та чоловік очікуватиме решту.
На тому Моллі й зосередилася — вуста стиснулися так міцно, що аж зблідли; чотири доларових монети не бажали витикатися з-під валика, який затискав їх у касовому апараті. Тоді дайм[316], але, ти-вже-боже-поможи, жодних даймів не було, і що, трясця, з нею не так, що вона такого накоїла, що змушена терпіти цього дивакуватого старого того єдиного в усій задокументованій історії людства ранку, коли він насправді хотів чимшвидше звідси забратися?
Моллі видобула нікель[317], відчуваючи зовсім поряд Батин смердючий дух (їй здавалося, що коли вона таки підведе голову, то побачить, що він ближче до неї, що він перехилився через прилавок), тоді три пенні[318], чотири, п’ять… та останній упав назад в апарат, до четвертаків, тож їй довелося діставати його своїми холодними, занімілими пальцями. Він ледь не випорснув від неї. Моллі відчувала, як піт зрошував її потилицю, а ще маленьку смужку шкіри між її носом та верхньою губою. Тоді, міцно стискаючи монети в жмені, подумки благаючи Бога, щоб Меррілл не простягнув свою руку за ними і їй не довелося торкатися його висохлої, рептильної шкіри, та знаючи, інтуїтивно відчуваючи, що він таки це зробить, вона підвела очі, чуючи, як яскрава та радісна посмішка-«Ла-Вердьєр» напружує м’язи її обличчя на взір завмерлого крику. Моллі намагалася витримати навіть це, кажучи собі, що то востаннє, незважаючи на той образ, що її дурний, наполегливий розум вималював собі, — образ тієї висохлої руки, яка раптом дуже міцно вчепилася в її руку, наче кіготь якогось старого й жахливого птаха, який вишукує стерво. Вона твердо сказала собі, що не бачить тих образів, зовсім НЕ бачить, але вони все одно лізли їй в очі. Тоді Моллі звела погляд із тою посмішкою-криком на обличчі, але крамниця була порожньою.
Батя зник.
Він пішов, коли вона шукала йому решту.
Моллі аж пересмикнуло. Якби їй був потрібен беззаперечний доказ, що зі старим дідуганом трапилося щось не те, то ось він. То був безсумнівний, найчистішого ґатунку доказ:
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Чотири після півночі», після закриття браузера.