read-books.club » Детективи » Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу 📚 - Українською

Читати книгу - "Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу"

277
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу" автора Владислав Валерійович Івченко. Жанр книги: Детективи. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 243 244 245 ... 248
Перейти на сторінку:
все свято заради мене?

— Здається, що так. Вчора увечері прибув наказ, вранці виступили з Охтирки. Чесно кажучи, справа не дуже приємна, але наказ є наказ.

— Все мусить трапитися сьогодні?

— Так, згідно з наказом ми мусимо провести все швидко.

— І чому так поспішають?

— Взагалі-то це таємна інформація.

— Є небезпека, що я можу її комусь розкрити?

Ротмістр сміється.

— Слухайте, Іване Карповичу, я поважаю вас дедалі більше! Зазвичай люди зовсім інакше реагують на звістку про те, що їх везуть до військово-польового суду.

— Часто цим займалися?

— На щастя, ні. І ця поїздка по вас остання. Завтра зранку виступаємо на фронт. Більша частина полку вже там. А щодо наказу, то там вимагалося провести суд над вами за межами Ромен і взагалі подалі від населених пунктів.

— Чому так?

— У Петербурзі побоюються, що ваша велика популярність може призвести до спроб відбити вас. Тому мене супроводжує цілий загін вершників, а по периметру табору для суду встановлені аж три кулемети. Все згідно з наказом.

— Хто мене буде судити?

— Чотири офіцери з Туркестанського військового округу. Вони їхали на фронт, їх зняли з потяга і наказали провести суд. Звинувачення буде зачитувати якийсь капітан з Петербурга, який і привіз наказ щодо вас.

— А чому не задіяли місцевих офіцерів?

— Місцеві офіцери дуже добре вас знають і поважають, Іване Карповичу.

— Вам відома суть звинувачень щодо мене? Бо я, на жаль, нічого не знаю.

— Ні. Але так розумію, що щось серйозне, через дріб’язок військово-польові суди не збирають.

— Що ж, думаю, ви праві.

Ми їдемо Ромнами, городяни зустрічають військових оплесками, у всіх патріотична ейфорія.

— Що там на фронті?

— Війна.

— Публіка очікує, що ось-ось братимемо Берлін.

— Ну, хоча б не втратити Варшаву, — зітхає ротмістр.

— Німці наступають?

— Кайзер швидше провів мобілізацію і має наразі більше сил, то намагається атакувати і захопити Царство Польське. Але це тимчасово.

— Бачу, що у вас немає ейфорії щодо відправлення на фронт.

— Я був на Японській, до того ж, знаю, що німці — хороші солдати. Буде важко, але я вірю в перемогу руської зброї.

Ми виїздимо за місто.

— Іване Карповичу, можливо, зараз не найкращий момент, але.. — ротмістр дістає зі своєї планшетки кілька журналів з моїми оповідками. — Якщо невчасно, я зрозумію, але мої малі мріють про автограф.

— Давайте, — підписую журнали, потім дивлюся навколо. Поля пшениці. Можна вистрибнути з машини, побігти, потім якось напасти на першого вершника, потім... Безглуздя. В мене не було шансів. В найкращому разі разом зі мною загине кілька цих хлопців. І все. Але хіба вони винні в тому, що відбувається?

— Не хочете покурити? — питає ротмістр.

— Якщо пригостите, то буду вдячний.

— В мене чудові сигари з Гавани. Сеню, зупини! Ходімо, подихаємо свіжим повітрям.

Ми виходимо. Машина і вершники залишаються на дорозі, а ми стоїмо неподалік, серед поля. Ротмістр прикурює мені цигарку, затягується, від задоволення крекче.

— Ну, як вам?

— Дуже хороший тютюн, — я дивлюся навколо і трохи з подивом думаю, що, можливо, це мій останній день. Вже за кілька годин я пірну в темряву. Прикро, що загину саме так. Нехай би при розслідуванні якоїсь справи, на тому-таки Кавказі від рук абреків. Але мене вб’ють чесні російські солдати, що виконуватимуть вирок суду. Такого розвитку подій я не чекав. Згадую про князя Ухтомського. Як він здогадався, хто я? А, ну так, у будинку були журнали з моїми оповідками і портретом Далі здогадатися було неважко. Але чому він заповів усі гроші мені? Думав спокутувати свій гріх переді мною? Але його гріх переді мною ніщо порівняно з гріхом перед мамою. І смішно виходить, що, намагаючись спокутувати гріхи, він, фактично, штовхнув мене в могилу.

— Що відбувається, Іване Карповичу? — несподівано тихо питає ротмістр.

— Мене збираються вбити, — так само тихо відповідаю я.

— Але як так? Що ви накоїли?

— Не я. Один багатий аристократ у Пітері, князь Ухтомський, чули про такого?

— Ухтомський? Я вчився з його племінником в кадетському корпусі. Рідкісний покидьок, тому, мабуть, і зробив блискучу кар’єру.

— Так ось старий Ухтомський з невідомих мені причин переписав усі свої статки на мене.

— Що?

— Кажуть, що це більше двох мільйонів. На які розраховували його племінники. Скасувати заповіт вони не змогли, то вирішили, що легше вбити мене.

— Як? — ротмістр аж біліє.

— Так. Якщо просто вбити мене, то спадок Ухтомського перейшов би моїм спадкоємцям. Мене треба вбити за вироком суду, як державного злочинця, щоб потім клопотати про відміну заповіту.

— Цього не може бути!

— Ротмістре, а чому тоді все відбувається саме так? Швидко і потайки! Для чого так поспішають і так приховуються? Як би ви це пояснили?

— Можливо, ви шпигун? Знайшлися якісь докази, і, щоб приховати цю ганьбу, задіяли військово-польовий суд?

— Ротмістре, я думаю, ви прекрасно знаєте, що більшу частину часу я проводив на своєму хуторі. За ким мені там шпигувати? За граками?

— Але ви ж їздили розслідувати справи?

— Так, їздив, але останнім часом дедалі менше. Ви чули, щоб шпигуни перед війною припиняли їздити й окопувалися на хуторі, далеко від доріг, військових частин, від усього, що може бути цікаво ворогу?

— Ну, так, це дивно.

— До того ж, якби я був шпигуном, то мною б займалася військова контррозвідка. Мене б допитували, виявляли всю мережу, бо ж шпигуни ніколи не працюють самі. Мене б спробували завербувати, щоб я дезінформував ворога Я ж працював в охоронному відділенні, то знаю, що треба робити з ворожими агентами. Але замість усього цього мене чомусь вирішують тихенько пристрелити.

— Іване Карповичу, аби ви були простим мужиком, я б іще міг повірити у вашу версію, але ви ж відома особа, хіба можуть вас просто так розстріляти?

— Ротмістре, ви дворянин?

— Так.

— А як ви ставилися до того, що ваші діти захоплюються оповідками якогось мужика?

— До чого це тут?

— Вас це не ображало?

— Іване Карповичу, я звик судити людей за їхніми вчинками, а не походженням. Моя жінка — донька ремісника, кінець кінцем.

— Але ж погодьтеся, ротмістре, що багатьом моя слава не подобалася.

— Ну, доводилося чути і таке.

1 ... 243 244 245 ... 248
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу"