Читати книгу - "Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу"

— Каже, що навмисно їздила до вас у Ромни. Згадуєте?

— Чорт! Була якась жінка, вона приховувала своє прізвище Сказала, що її чоловік той, мужелюбець, і вона не може мати від нього дітей.

— Чесно кажучи, десь так і є, але все одно, це скандал, що жінка вельможі не просто зрадила з мужиком, а умисно завагітніла від нього.

— Але як той барон дізнався?

— Я так зрозумів, що помічник баронеси, якийсь грек, зрадив її. Не важливо, але тепер у вас, Іване Карповичу, ціла купа впливових ворогів, які хочуть вашої смерті.

— Просто-таки смерті?

— Так. Чому я і приїхав терміново. Був уже наказ віддати вас військово-польовому суду, а це значить певна смерть. З великими труднощами той наказ вдалося скасувати. Пані Анастасія задіяла всі знайомства, втрутився Харитоненко-молодший. Але річ у тому, що будь-якої миті наказ можуть повторити. І ми просто не встигнемо цьому завадити!

— І що ви пропонуєте?

Він мовчить, потім оглядається, нахиляється до мене і шепоче:

— Якщо у вас є можливість втекти, то тікайте звідси.

— Що? — вкотре вже за цю розмову дивуюся я.

— Я ніколи не радив такого своїм клієнтам, але ваш випадок — особливий. Сили ваших ворогів такі потужні, що стримати їх законними методами я не можу. То кажу вам усе чесно, як є. Я розумію, що цією порадою я порушую закон, але зараз, на жаль, ми опинилися в ситуації, коли є речі, впливовіші за закон. Як адвокат я мушу турбуватися за інтереси своїх клієнтів, тому я тут і кажу те, що кажу. Ось.

Я бачу, як він нервує, пітніє, кусає губи. Я намагаюся побачити в його очах брехню, але її немає.

— Тікати?

— Це мусить бути ваше рішення. Але я чесно попередив, що дотримання законної процедури може бути смертельно небезпечним для вас.

— А якщо все це провокація? Якщо все це робиться, щоб пристрелити мене при спробі втечі? — я дивлюся йому в очі. Він киває.

— Так, звісно, ви мусите враховувати і такий варіант. Ціна питання надзвичайно велика, мене могли банально купити, і я тепер навмисно виштовхую вас під кулі охорони. На жаль, таке можливо, — він кривиться.

— Але ж, як я розумію, під дію військово-польових судів підпадають лише військові? А я — цивільна людина.

— Це легко виправити, вас просто призвуть до армії. Спочатку наказ про ваш призов, а потім наказ про передачу вас до військового суду. Потім усе це можна буде оскаржувати, але вам від цього не легше.

— Тепер ще раз. Ви вважаєте, що будь-якої миті мене можуть розстріляти?

— Не одразу. Спочатку наказ про передачу вас військово-польовому суду, потім процес за пришвидшеною процедурою, потім виконання вироку.

— За скільки все може пройти?

— В найгіршому випадку за дві-три години, бо ж і тут є деякі формальності.

Я чую, як б’ється моє серце. Я сприймав усе, що відбувалося, наче якусь іграшку, спробу мені насолити, а тепер я зрозумів, що мене можуть справді вбити. Не якісь злочинці, а держава Я подумав про втечу. Куди? Поліція дуже швидко перекриє кордони, в мене з собою ані грошей, ані документів. А дівчата, а хутір?

— Іване Карповичу, якщо вирішите тікати, то в мене є знайомий судновласник у Херсоні. У нього чудова швидкісна шхуна «Автура», яка легко домчить до Константинополя. Я можу відбити йому телеграму. Він старий морський вовк, на нього можна покластися...

У коридорі з грюкотом відчиняються двері.

— Де Підіпригора? — чую я вереск справника. — Все, кінець йому! Наказ із Петербурга!

— Чорт! — ошелешено каже адвокат і стає білішим за вранішній сніг.

— Де Підіпригора? — кричить справник.

— З адвокатом балакає, — доповідає хтось з охорони.

— Йому тепер трунар потрібен, а не адвокат! — регоче справник і наближається до дверей.

Я розумію, що то смерть моя іде. І я мушу діяти, якщо хочу ще побачити Моніку. Швидко і несподівано діяти, знайти ту єдину стежку до порятунку, яка, можливо, є. Я кидаюся до дверей зі стільцем на якому сидів.

— Що ви робите? — лякається адвокат, а я підпираю двері стільцем.

Справник намагається їх відкрити, але не може.

— Підіпригора, виходь!

— Слухай сюди, — шепочу адвокату. — Коли вийдеш звідси, одразу біжи на пошту. Дай телеграму в найбільші газети Петербурга та Москви, а також до Двору государя-імператора про те, що Іван Карпович Підіпригора вирішив піти на війну добровольцем.

— Що? — перелякано шепоче адвокат.

— Підіпригора, виходь! Виходь, мерзотнику! Від кулі не сховаєшся! — верещить у дикому збудженні справник. — Злякався, злякався! Ламайте двері!

— Окрім цього, вкажи в телеграмі, що я віддаю рівно половину від спадку князя Ухтомського на потреби армії. Зрозумів?

— Вас зараз розстріляють! — тремтить адвокат.

— Зроби те, що я кажу! Повтори!

Повторити він не встигає, бо двоє городових вибивають двері і ввалюються у кімнату. За ними забігають їхні товариші. Справник заходить останнім.

— Пане адвокате, цей шибеник напав на вас?

— Ні-ні, просто двері чогось заклинило. — адвокат аж тремтить від страху, але бреше добре.

— Узяти його! — справник вказує на мене. Поліцейські обережно беруть мене за руки, ведуть. — Я тобі зроблю! — справник кидається на мене, хоче вдарити кулаком, але зустрічає мою ногу. Верещить, хапається за матню і падає на підлогу.

Мене виводять, поліцейські перелякано сповіщають, що прибуло два десятки вершників і наказ із Санкт-Петербурга передати мене військово-польовому суду Охтирського 12-го гусарського полку.

— Що це воно робиться, Іване Карповичу? — питають вони перелякано.

— І сам не знаю, — я намагаюся зберігати спокій.

Мене вивели на вулицю. Там я побачив автомобіль і вершників. До мене підійшов офіцер, подав руку.

— Доброго дня, Іване Карповичу. Ротмістр Шабаєв.

— Доброго дня.

— Прошу в машину.

— Може, наручники одягти? — хвилюються городові.

— Не треба, це зайве. Прошу, Іване Карповичу, — сказав ротмістр. Двері до машини нам відчинив водій, ми всілися на задньому сидінні.

Машина рушила з місця, а за нею вершники.

— Для мене велика честь, Іване Карповичу, конвоювати вас, — ротмістр наче не насміхався, коли казав це.

— Куди саме?

— Тут недалеко, десь за дві версти від Ромен, влаштований переносний табір нашого військово-польового суду.

— Так розумію, що