Читати книгу - "Гра престолів"

Близько півмилі Привид тримався неподалік, висолопивши червоного язика. Джон іще пришпорив кобилицю, тож і йому, і коню довелося пригнути голову. І тоді вовк пригальмував і зупинився, і в місячному світлі його очі заясніли червоними цятками. Скоро він зник позаду, але Джон знав, що він не відстане, от тільки рухатиметься на своїй швидкості.

Попереду обабіч дороги між дерев замерехтіли вогні Кротівки. Джон в’їхав у містечко, й десь забрехав собака, а в стайні почувся храп мула, та в цілому було тихо. Де-не-де крізь шпари зачинених дерев’яних віконниць просвічував вогонь у коминках, але це лише в кількох хатинах.

Кротівка була більшою, ніж здавалася, але три чверті містечка ховалося під землею — у глибоких теплих підвалах, з’єднаних лабіринтом ходів. Навіть борделі були під землею, а на поверхні можна було побачити хіба що дерев’яні халупи, схожі на вбиральні, з червоними ліхтарями над дверима. На Стіні вояки називали повій «підземними скарбами». Цікаво, думав Джон, чи ніхто з чорних братів сьогодні не навідався сюди, щоб трохи «покопати». Це теж було клятвопорушення, та на таке ніхто не зважав.

Тільки добре від’їхавши від містечка, Джон пригальмував. На той час і він, і кобилиця були в милі. Тремтячи, він зліз на землю; попечена рука боліла. Попід деревами танули кучугури снігу: вони ясніли в місячному сяйві, а з їхніх боків стікали струмочки, утворюючи невеликі мілкі калюжі. Присівши навпочіпки, Джон підставив під струмок складені човником долоні. Талий сніг був крижаний. Джон напився, а тоді довго плескав водою собі в обличчя, поки в нього не почало пощипувати щоки. Пальці сіпало від болю гірше, ніж за останні кілька днів, і в голові гуло. «Я чиню правильно,— сказав собі Джон,— то чому мені так кепсько?»

Кобила була в піні, тож Джон узяв повіддя й деякий час вів її ступою. Кам’яниста дорога, порізана крихітними струмками, тут була неширока — заледве розминуться два вершники. Нерозумно тут так гнати — в’язи можна собі скрутити. Джон не розумів, що на нього найшло. Невже він так квапиться померти?

Вдалині між дерев зірвався крик переляканої тварини, і Джон підвів голову. Кобилиця нервово заіржала. Може, це Привид когось уполював? Джон приклав долоні до рота.

— Привиде! — гаркнув він.— Привиде, до мене!

Але у відповідь почулося тільки ляпання крил — десь позаду злетіла в повітря сова.

Нахмурившись, Джон рушив далі. Півгодини він вів кобилицю за вуздечку, поки та не обсохла. Привид так і не з’явився. Джон хотів уже знову сісти верхи та їхати далі, але хвилювався через зникнення вовка.

— Привиде! — погукав він знов.— Де ти? До мене! Привиде!

Ніщо в цих лісах не становить загрози для деривовка, навіть для недоростка, хіба що... ні, Привид не дурний і не нападатиме на ведмедя, а якби десь поблизу блукала зграя вовків, Джон почув би виття.

Слід перекусити, вирішив він. Так і шлунок заспокоїться, і Привид матиме змогу наздогнати хазяїна. Небезпеки ще немає: Чорний замок і досі спить. У саквах Джон відшукав галетне печиво, шматок сиру і маленьке пом’яте брунатне яблуко. Він узяв з собою і солонину, і трохи шинки, поцупленої на кухні, але м’ясо він прибереже на завтра. Коли закінчиться м’ясо, доведеться полювати, а це сповільнить його рух.

Усівшись під деревом, Джон з’їв печиво з сиром, а кобилиця в цей час паслася біля дороги. Яблуко він лишив наостанок. Воно вже трохи зм’якло, але й досі було терпким і соковитим. У Джонових руках лишався вже огризок, коли почувся гомін: з півночі скакали коні. Скочивши на ноги, Джон підбіг до кобилиці. Чи встигне він відірватися? Ні, вершники надто близько і точно його почують, а якщо вони з Чорного замку...

Забравши кобилу з дороги, він заховав її за густими заростями чатових дерев.

— Тихо,— звелів він приглушеним голосом, пригинаючись, щоб визирнути між гілля. З божої ласки вершники проїдуть повз. Швидше за все, це якийсь простолюд з Кротівки — які-небудь селяни, що їдуть у поле, от тільки чому їм заманулося робити це глупої ночі...

Джон дослухався до тупоту копит на королівському гостинці; звук повільно наростав. Судячи з усього, вершників було п’ятеро-шестеро щонайменше. Крізь дерева долітали голоси.

— ...певні, що він поїхав сюди?

— Звісно, не певні!

— З таким самим успіхом він міг поїхати і на схід. Або з’їхати з дороги й пробиратися лісом. Я б так і вчинив.

— У темряві? Це безглуздо. Якби ти не гепнувся з коня й не скрутив собі в’язи, то заблукав би і на світанку знов опинився попід Стіною.

— Не опинився,— роздратовано мовив Грен.— Я б їхав строго на південь, напрямок можна визначити за зірками.

— А якби небо затягнуло хмарами? — поцікавився Пип.

— Тоді б я не поїхав.

Утрутився інший голос.

— А знаєте, де б зараз був я на його місці? У Кротівці б відкопував підземні скарби.

Ліс вибухнув пронизливим реготом Жаби. Джонова кобилиця пирхнула.

— Ану тихо всі! — гримнув Гальдер.— Здається, я щось чув.

— Де? Я нічого не чув.

Коні зупинилися.

— Та ти не чуєш, як сам перднеш!

— Чую,— заперечив Грен.

— Тихо!

Усі замовкли, дослухаючись. Джон відчув, що затамував подих. «Сем»,— подумав він. Сем не пішов до Старого Ведмедя, але й спати він теж не ліг, а натомість збудив хлопців. Чорти б їх ухопили! Якщо до світанку вони не будуть у ліжках, їх теж оголосять дезертирами. І що вони собі думали?

Напружене мовчання, здалося, розтягнулося на віки. Зі свого місця Джону крізь гілля видно було ноги коней. Нарешті Пип заговорив.

— То що ти чув?

— Не знаю,— визнав Гальдер.— Якийсь звук, схоже на коня, але...

— Нічого тут немає.

Краєм ока Джон зауважив бліду примару, яка рухалася між дерев. Зашурхотіло листя, і з темряви вистрибнув Привид — так нагло, що Джонова кобилиця, здригнувшись, заіржала.

— Отам! — гаркнув Гальдер.

— Я теж чув!

— Зрадник! — буркнув Джон деривовкові, стрибаючи в сідло. Розвернувши кобилицю, він спробував прослизнути між дерев, але не встиг і десятьох футів проїхати, як його наздогнали.

— Джоне! — гукнув Пип.

— Зупиняйся,— мовив Грен.— Від усіх нас не втечеш.

Розвернувшись до хлопців, Джон витягнув меча.

— Відступіть! Не хочу нікого ранити, але якщо доведеться, мене це не