Читати книгу - "Поштова лихоманка"

Мешканці Анк-Морпорка завжди приділяли неабияку увагу появі когось на даху, адже це могло обіцяти яке-небудь цікаве самогубство. Коли останню літеру прицвяхували на місце, в натовпі — просто для настрою — залунали схвальні вигуки. 

«Чотири трупи, — думав Мокр, дивлячись вгору, на дах. — Цікаво, чи прийде Сторожа побалакати зі мною? Чи знають вони про мене взагалі? Чи вважають вони мене мертвим? Чи хочу я сам розмовляти з поліцією? Ні! Прокляття! Єдиний спосіб вирватися з усього цього — рухатися вперед, а не назад. Клятий, клятий Ветінарі. Але шлях до перемоги існує». 

Він може заробляти гроші! 

Він працює в урядовій структурі, чи не так? А урядові структури відбирають гроші у населення. Вони для цього й існують. 

Він має комунікативні навички, авжеж? Він умів переконати людину, що бронза — це трохи потьмяніле від часу золото, що скло — це діамант, що завтра пива наллють безкоштовно.  

Він їх усіх круг пальця обведе! Він не намагатиметься втекти — ще ні! Якщо ґолеми можуть купити собі свободу, то може й він! Він візьметься до справи, як вогонь до соломи, він буде страшенно заклопотаним і всі рахунки відправлятиме Ветінарі, бо це ж державна служба! Як той зможе заперечити? 

І якщо Мокр фон Губперук не зніме трішки пін... багато пінки — зверху, з дна, а може, і зі стінок каструльки — то він ні на що краще й не заслуговує. А тоді, коли все піде добре і потечуть грошенята... що ж, тоді настане момент обдумувати плани для чогось значного. Достатня кількість грошей дає змогу винайняти достатню кількість людей із кувалдами. 

Робітники знову піднялися по канатах на плаский дах. З юрми знову неодностайно залунали схвальні вигуки, засвідчуючи, що видовище було непоганим навіть попри те, що ніхто не зірвався вниз. 

— Що думаєте, пане Шеляг? — спитав Мокр. 

— Гарненько, мій пане, гарненько, — сказав Шеляг, коли натовп почав розсмоктуватися, і вони рушили назад до Поштамту.  

— То ми нікого і нічого не розтривожили? — поцікавився Мокр. 

Шеляг поплескав здивованого Мокра по передпліччю. 

— Я не знаю, чому його високість відправив вас сюди, мій пане, справді не знаю, — прошепотів він. — Я бачу, що ви прагнете добра. Але послухайте моєї поради, мій пане, тікайте звідси. 

Мокр кинув погляд на двері Поштамту. Поряд із ними стояв пан Помпа. Просто стояв, розслабивши опущені руки. Його очі світилися, як дві величезні жарини. 

— Я не можу, — сказав Мокр. 

— Приємно це чути, мій пане, але тут не місце молодій людині з перспективами, — сказав Шеляг. — От Стенлі — того все влаштовує, доки він має змогу бавитися зі своїми шпильками; але ви, мій пане — ви могли б далеко піти. 

— Ні-і-і, не думаю, що міг би, — замислено відповів Мокр. — Чесно. Моє місце, пане Шеляг, тут. 

— Хай благословлять вас боги за такі слова, мій пане, хай благословлять вас боги, — промовив Шеляг. Його обличчям почали котитися сльозинки. — Ми ж колись були героями. Ми були потрібні людям. Всі виглядали нас. Всі знали нас. Колись це було визначним місцем. Коли ми були листоношами.  

— Агов, шановний! 

Мокр обернувся. До нього поспішали троє, і він ледь придушив несвідомий порив розвернутися й кинутися навтьоки — особливо коли чоловік попереду вигукнув: «Так, це він!». 

Мокр впізнав у ньому торговця городиною, баченого вранці. За ним волоклася літня пара. Старий з рішучим обличчям і прямою поставою людини, яка проводить день за днем у боях із капустою, спинився просто перед Мокром, буквально за дюйм, і проревів: 

— Це ти листоноша, молодий чоловіче? 

— Так, пане, гадаю, що я, — сказав Мокр. — Чим можу... 

— Ти приніс мені того листа від Щеппі! Я — Сурко П’ркер! — прогримів старий. — Але я б сказав, шо той лист таки трохи сп’знився! 

— О, — вимовив Мокр. — Ну, я... 

— То мені коштувало нервів, молодий чоловіче! 

— Мені дуже шкода, що... — почав Мокр. 

При зіткненні віч-на-віч із паном Паркером від комунікативних навичок було мало зиску. Він був із тих непробивних персон, чиє вміння контролювати свій голос майже дорівнювало їхньому ж розумінню концепції особистого простору. 

— «Шкода»? — закричав пан Паркер. — А тобі про що шкодувати? Це не твоя провина, хлопче. Ти тоді ще й не народився! От я, то дійсно був дурнем, коли вирішив, що їй все одно, еге? Я так занеп’в духом, хлопче, що просто п’шов і зап’сався в... — він зморщив лоба, пригадуючи, — ну, ти знаєш... верблюди, чудернацькі кап’люхи, пісок, туди йдуть, щоб забути... 

— Хапонійський іноземний легіон? — підказав Мокр. 

— Точно, він! А коли я п’вернувся, то зустрів Седі, а Щеппі вже була зі своїм Фредеріком, ми обоє завели родини й забули про існування одне одного — і раптом, п’бий мене грім, мені приходить цей лист від Щеппі! Ми з моїм малим п’в ранку шукали, де вона живе! Ну й, коротше кажучи, в суботу ми одружуємося, хлопче! Завдяки тобі!  

Пан Паркер був із тих людей, що з віком лише міцнішають, як тикове дерево. Коли він ляснув Мокра по спині, тому здалося, що його вперіщили стільцем. 

— А Фредерік і Седі не будуть проти?.. — прохрипів Мокр. 

— Сумніваюся! Фредерік п’мер десять років тому, а Седі лежить на цвинтарі Дрібних божеств останні п’ять! — радісно проревів пан Паркер. — І нам було дуже сумно, що вони п’шли від нас, але, як каже Щеппі, так ся мало стати, а тебе п’слала нам вища сила. І я скажу, що треба бути хлопцем з міцним характером, аби ото п’ти й доставити цього листа п’сля всіх цих років. Багато хто викинув би його до біса, як неп’тріб! Ти зробиш мені та майбутній пані П’ркер-другій велику приємність, якщо п’годишся бути п’чесним гостем на нашому весіллі — і я одразу заявляю, що відп’відь «ні» не приймається! Між іншим, цьогоріч я — Великий Магістр Гільдії торговців! Ми, може, не такі шикарні, як Найманці або Алхіміки, але нас багато, і я завжди замовлю за тебе слівце, не сумнівайся! Джордж, ось цей мій малий, п’зніше забіжить із запрошеннями, які треба буде розіслати — раз ви вже знову працюєте! Матиму за велику честь, хлопче, якщо дозволиш п’тиснути твою руку...  

Він простягнув Мокрові свою гігантську правицю. Мокр потис її й відчув, що старих звичок так просто не позбудешся. Твердий потиск, прямий погляд... 

— О, ти чесна людина, це добре, — заявив Паркер. — Я в цьому не п’миляюся! — він так ляснув Мокра по плечу, що в того хруснуло коліно. — Як тебе звати, хлопче? 

— Губперук, пане. Мокр фон Губперук, — відповів Мокр. 

Йому почало здаватися, що він оглух на одне вухо. 

— О, «фон», еге? — сказав Паркер. — Що ж, для іноземця ти вп’рався збіса чудово, і плювати мені, хто що думає! Але маю оце йти. Щеппі хоче прикуп’ти трохи прикрас!  

Жінка підійшла до Мокра, стала навшпиньки й поцілувала його в щоку.  

— А я теж впізнаю хорошу людину, коли бачу її, — сказала вона. — У вас є дівчина? 

— Що?