Читати книгу - "Поштова лихоманка"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Добрячий зір маєте, — продовжував старий.
— Ну, вона зблиснула на сонці...
— Та нє, я маю на увазі, що ви зуміли роздивитися на Ринку ту щілину в бруківці, хоча там усе мощене плиткою.
Мокр відповів на його невиразний погляд ще невиразнішим своїм.
— Плитка, бруківка — яка різниця? — сказав він.
— І то правда. Нічого істотного, дійсно, — погодився Шеляг.
— А тепер, — сказав Мокр, відчуваючи потребу в свіжому повітрі, — я маю одну пильну справу. Я хотів би, щоб ви пішли зі мною, пане Шеляг. Ви не могли б де-небудь знайти ломика? Принесіть, будь ласка. І ви, пане Помпо, знадобитеся теж.
«Перевертні й ґолеми, ґолеми й перевертні, — подумав Мокр. — Я встряг. Пора б сприйняти ситуацію серйозно.
Я покажу їм знак».
— Я маю одну маленьку звичку, — сказав Мокр, ведучи їх вулицями. — Пов’язану з вивісками[25].
— З вивісками, мій пане? — перепитав Шеляг, намагаючись триматися поближче до стін.
— Так, молодший листоношо Шеляг, із вивісками, — підтвердив Мокр, зауваживши, як той зморщився при слові «молодший». — Особливо з тими, де не вистачає літер. Коли я бачу таку вивіску, машинально починаю складати з пропущених літер слова.
— Але як ви це робите, мій пане, вони ж пропущені? — здивувався Шеляг.
«А, ось і пояснення того, чому ти сидиш у старезній напіврозвалений будівлі й цілими днями заварюєш чай з усякого сміття», — подумав Мокр.
Уголос він сказав:
— Це такий спеціальний прийом. Ні, звичайно, я можу помилятися, але... О, тут нам ліворуч...
Це була вельми заюрмлена вулиця, і заклад опинився просто перед ними. Це було саме те, чого Мокр і хотів.
— Вуаля, — сказав він і, згадавши, з ким говорить, додав: — Це означає: «Ось воно!».
— Це ж перукарня, — невпевнено мовив Шеляг. — Жіноча.
— О, та ви знаєте життя, Толлівере, все наскрізь бачите! — сказав Мокр. — І, як написано он над вікном великими синьо-зеленими літерами, вона називається...
— «У ХЮГО», — прочитав Шеляг. — І?
— Авжеж, «У ХЮГО», — погодився Мокр. — Мало би бути «У Х’ЮГО», але апострофа чомусь немає, і причина цього... ви не могли б мені трохи допомогти?..
— Е... — Шеляг несамовито втупився в літери, намагаючись змусити їх розкрити їхнє значення.
— Приблизно так, — кивнув Мокр. — Тут немає апострофа, тому що апострофа не було — і немає — у натхненному гаслі, яке прикрашає наш дорогий Головпоштамт, пане Шеляг, — він почекав, коли замерехтить іскорка розуміння. — Ті великі металеві букви просто вкрали з нашого фасаду, пане Шеляг... я маю на увазі передню частину будинку... Ось чому «ОДУ МО», пане Шеляг.
На те, щоб до Шеляга дійшло, знадобився певний час — але коли це сталося, Мокр був готовий.
— Ні-ні-ні! — скричав він, хапаючи старого, який блискавкою рвонувся вперед, за засмальцьований комір і ледь не відриваючи його від землі. — Ми не так дамо цьому раду, гаразд?
— Це власність Поштамту! Це гірше за крадіжку! Це державна зрада! — репетував Шеляг.
— Загалом, так, — визнав Мокр. — Пане Помпо, якщо ви будете ласкавий притримати нашого друга, я піду туди та... обговорю це питання.
Мокр передав ґолемові розлюченого молодшого листоношу й пригладив зачіску. Волосся все одно залишалося скуйовженим, але вигляд мав би зійти.
— Ну, і що ж ви збираєтеся зробити? — спитав Шеляг.
Мокр усміхнувся йому своєю фірмовою сяючою усмішкою.
— Те, що мені добре вдається, пане Шеляг. Я збираюся поспілкуватися.
Він перетнув вулицю і відчинив двері перукарні. Брязнув дзвіночок.
Всередині він побачив шерег кабінок; повітря було ароматним, густим і якимось чином видавалося рожевим, а одразу біля входу стояв маленький столик, на якому лежав великий розкритий журнал для записів. Довкола були квіти, а молода жінка за столиком кинула на Мокра такий зарозумілий погляд, що це мало обійтися її роботодавцеві в кругленьку суму.
Вона чекала, поки заговорить Мокр.
Він насупився, нахилився до столика і сказав голосом, який мав усі ознаки шепоту, проте, схоже, був чутний на добрячій відстані:
— Даруйте, чи можу я бачити пана Х’юго? Це дуже важливо.
— В якій справі, якщо можна дізнатися?
— Ну... Це трохи делікатна справа... — сказав Мокр. Він помітив, як над кріслами почали повертатися маківки голів у бігуді. — Але можете сказати йому, що йдеться про добрі новини.
— Що ж, раз це добрі новини...
— Скажіть йому, що я, гадаю, зможу вмовити Правителя Ветінарі залагодити цю справу без висунення офіційних обвинувачень. Можливо, — сказав Мокр, понизивши голос саме настільки, щоб підігріти цікавість клієнток, але не настільки, щоб вони зовсім нічого не почули.
Жінка нажахано втупилася в нього.
— Ви можете? Е... — вона взялася за вкриту візерунками й орнаментом переговірну трубку, але Мокр м’яко вийняв трубку з її руки, вміло свиснув у отвір, підняв його до вуха й обдарував жінку блискучою усмішкою.
— Дякую, — сказав він.
За що — не мало значення; усміхайся, кажи правильні слова правильним тоном і завжди, завжди випромінюй упевненість, як наднова.
Він почув голос, тихий, як шарудіння павука у сірниковій коробці:
— Скіттіч вобл набнаб?
— Х’юго? — спитав Мокр. — Дуже добре, що ви знайшли для мене хвилинку. Це Мокр, Мокр фон Губперук, Генеральний поштмейстер, — він зиркнув на перемовну трубку. Вона зникала десь під стелею. — Дуже люб’язно з вашого боку допомогти нам. Я про ці зниклі літери. Якщо бути точним, про п’ять зниклих літер.
— Скрік? Шабатадвік? Скрітч віт боттофікс!
— Насправді я при собі такого ніколи не маю, Х’юго, але якщо ви завдасте собі клопоту визирнути у вікно, то побачите мого особистого помічника, пана Помпу. Він стоїть по той бік вулиці.
«І має вісім футів зросту та здоровенного лома», — додав Мокр подумки.
Він підморгнув панні за столиком, яка дивилася на нього майже з благоговінням. Комунікативні навички потрібно шліфувати повсякчас.
Крізь стелю він почув нерозбірливу лайку. В переговірній трубці вона перетворилася на «Вугрс нікбіббль!».
— Так, — погодився Мокр. — Можливо, мені варто піднятися й поспілкуватися з вами безпосередньо...
За десять хвилин Мокр обережно перетнув вулицю і усміхнувся своїм співробітникам.
— Пане Помпо, чи не могли б ви підійти туди та зняти наші літери? — сказав він. — Намагайтеся нічого не пошкодити. Пан Х’юго виявив максимальну готовність до співпраці. А ви, Толлівере, — ви ж давно тут живете, авжеж? Ви можете дізнатися, де винайняти людей з мотузками, драбинами, оцим усім? Я хотів би, щоб ці літери повернулися на Поштамт до полудня.
— На це потрібні чималі гроші, пане Губперук, — вимовив Шеляг, дивлячись на нього з величезним збентеженням.
Мокр вийняв із кишені мішечка і побряжчав ним.
— Сотні доларів більш ніж достатньо? — припустив він. — Пан Х’юго дуже просив вибачення — і дуже, дуже хотів зробити для нас щось корисне. Сказав, що купив літери багато років тому в якогось чоловіка в пабі й тепер страшенно радий нарешті заплатити за їхнє повернення. Неймовірно, наскільки приязними робляться люди, якщо знайти до них правильний підхід.
З протилежного боку вулиці почувся брязкіт. Пан Помпа без помітних зусиль вже зняв букву «У».
«Розмовляй м’яко і май під рукою здоровенного підлеглого з ломом, — подумав Мокр. — Зрештою, це схоже на прийнятний метод».
Кволе сонячне світло блиснуло
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Поштова лихоманка», після закриття браузера.