Читати книгу - "Темрява під ліхтарем, Олександр Бабич"

Вже за півгодини друзі пробирались через руїни селища, йдучи слідами своїх альтер-его. Виглядали вони дивно - деякі будівлі геть розвалилися, а деякі - принаймні здалеку, виглядали майже неушкодженими. Цей контраст у поєднанні з  засміченими вулицями, речами та залишками автомобілів, засипаними багатосантиметровим шаром пилу, гнітив і навіть лякав. Андрій, якому цього разу випало йти першим, вже вкотре зловив себе на думці, що темні отвори вікон неначе химерні очі слідкують за кожним їхнім рухом. Вони здаються заплющеними, але насправді пильно спостерігають за ними. Всі, крім одного…  

“Стоп! Як це - крім одного?” - так от що вже давно здавалось йому неправильним у цьому апокаліптичному оточенні! “Воно дійсно світиться, чи це мені здається?” - шепотом спитав Андрій у Тохи, який йшов наступним - “ ти теж це бачиш?” І дочекавшись підтвердження - розгубленого кивка від Тохи, який до цього йшов занурившись у свої думки, підізвав до себе друзів й витягши руку, вказав на вікно на другому поверсі майже неушкодженої п’ятиповерхівки, яке наче запрошуючи їх на чай, світилось приглушеним, але приємним жовтуватим світлом. “Схоже тут таки хтось живе, і він не проти гостей” - прошепотів він.

Друзі переглянулись, після чого Тоха, якого вони одноголосно визнавали своїм “військовим” лідером, сказав всім дістати арбалети, і команда почала потихеньку просуватись до під’їзду темної “хрущовки”, на фасаді якої чітко вирізнявся жовтуватий прямокутник. Що там в кімнаті розгледіти було неможливо - схоже, в цьому вікні збереглася не лише рама, а й жалюзі, які зараз були закриті - саме тому вони одразу й не помітили, що вікно світиться.

Залізні двері під’їзду з непрацюючим кодовим замком і відірваним доводчиком, були розчахнуті, трохи погнуті (“яку силу треба мати, щоб таке зробити” - подумав Олексій, проходячи у під’їзд), і  висіли на одній нижній петлі.  Розбившись на пари, друзі по черзі, прикриваючи один одного, проникли до під’їзду. Всередині було темно. Стіни були облуплені та розмальовані недолугими нецензурними малюнками, і не менш типовими написами, стеля - де не де підгоріла. Тхнуло застарілою сечею та продуктовим сміттям. Біля дверей однієї з квартир першого поверху навіть лежали два сміттєвих пакети, сморід від яких здавалось, просто виїдає очі. Двері ліфта були відчинені й судячи з тросів, які можна було розгледіти за ними, сама кабіна застрягла десь вище. “Модна якась хрущовка - з ліфтом” - подумав Олексій.

Перш ніж піднятись сходами, Тоха перевірив двері всіх чотирьох квартир першого поверху, доки решта цілились в них зі своїх арбалетів. Переконавшись, що всі вони зачинені, друзі так само обережно піднялися на другий поверх і вже через кілька сходинок почули дивний звук - неначе білий шум від телевізора, який забули вимкнути. 

На другому поверсі було тепліше і трохи світліше. Троє дверей були зачинені, а двері в квартиру, вікно якої світилося, були тільки ледь причинені і окреслені прямокутником світла, неначе запрошуючи їх увійти.

Виглядало це як пастка, і Олексій ледве втримався щоб не сказати всім повертатись назад. Але Тоха недаремно був головним з “військових” справ - він, намагаючись робити це максимально безшумно, відчинив двері і зайшов всередину. Не встиг Олексій набратися хоробрості аби зайти за ним, як двері широко відчинилися. “Заходьте” - сказав Тоха - “тут нікого немає. Але інтер’єр цікавий”.

Решта швидко зайшли до квартири, а Андрій, що йшов останнім міцно зачинив за ними двері - вони виявились металевими, з чудово працюючими, неначе щойно змащеними замками та міцною додатковою засувкою, яку він теж закрив.

Інтер’єр виявився і справді цікавим. Це була маленька однокімнатна квартира, вся площа кімнати якої була заставлена купою приладів, які переморгувались різнокольоровими лампочками та шкалами. Посередині стояв великий стіл, на якому лежали великі студійні навушники і стояв мікрофон, закріплений на пантографі. А ще на столі яскраво світилась настільна світлодіодна лампа, і лежав ноутбук, екран якого миготів різними кольорами стандартного скрінсейвера якоїсь старої версії Windows. До столу було присунуте високе геймерське крісло з подушкою під поперек. В кутку кімнати стояв великий розкладений диван з купою подушок та пухнастим пледом.

А ще - поруч з ноутбуком стояла велика напівпуста чашка кави, яка ще парувала, й ніде не було ані граму пилу. Це було дивно і трохи лякало, тож друзі швиденько пройшли до санвузла й на кухню аби переконатись, що вони тут одні.

"Верхнє" освітлення в квартирі чомусь не працювало, але світла приладів і настільної лампи вистачало аби все чудово бачити. Санвузол був майже ідеально чистий, з м’яким тришаровим туалетним папером і купою гігієнічних засобів, там навіть була гаряча вода - незрозуміло звідки, але розкішно! Дівчата одразу ж переглянулися й подумки домовились про черговість прийняття душу.

Кухня зустріла їх такою ж чистотою. На плиті стояв гарячий чайник, холодильник був порожнім, але біля столу стояв рюкзак, в якому лежали каші швидкого приготування, шоколад та інші припаси. Дивно, подумав Андрій, і коли друзі відволіклися, зазирнув усередину кишені рюкзака, призначеної для ноутбука. Так, він не помилився - на внутрішній поверхні кишені  була вишита літера А. Це був його рюкзак! “Як це може бути” - подумав Андрій, намацавши лямки рюкзака, який зараз висів у нього за плечима - “ось же він, мій рюкзак! Але це - теж він, теж мій… Мабуть божеволію” - і вирішив решті про це поки що нічого не говорити. 

Більшість обладнання в цій “радіорубці”, як назвав її Тоха було приймачами, підсилювачами, мікшерами, магнітофонами та мережевим обладнанням. Частину ж було важко ідентифікувати, бо замість написів біля кнопок і шкал були намальовані ті ж самі символи, які вони зустрічали останнім часом скрізь.