Читати книгу - "Остання крапля, Галина Цікіна"

— Все харашо? — дружина спрямувала на нього турботливий погляд. — Ти ще нічого не з’їв. Яєшня, канєшно, сьогодні в мене не ахті вийшла, але ж не настільки, щоб до рота бояться взять.

Денис нічого не відповів, він мовчки кивнув і таки спробував упхнути в себе шматок бутерброда з маслом.

«Може, хоч їжа переб’є ці дурні думки», — сподівався він.

— А от я сьодні зранку така голодна, що і кабана з’їла б. Таке відчуття, що цілу ніч не спала, а розгружала вагони.

Шматок хліба таки не захотів пролізти до Денисового шлунку й поскакав назад. Чоловік голосно закашляв.

Діти лише на мить попіднімали голови і знову схилилися над тарілками. Надія злякано підскочила до чоловіка.

— Ти вдавився? Дай по спині постукаю.

— Не нада! — Денис схопився на ноги, наче ошпарений, і зрозумів, що тепер стурбував ще й Стаса з Іринкою. Вони здивовано дивилися на різкі рухи завжди спокійного батька.

— Шось у мене сьодні шлунок болить. Я снідать не буду, піду зразу в магазин.

— Так, може, тобі таблеточку якусь дать? — стурбовано запитала дружина.

«Не нада мені твоєї турботи, мені нада, щоб ти вдома ночувала», — подумав чоловік, але вголос пробелькотав швидку відмовку й пішов одягатися.

Надія і діти провели господаря дому здивованими поглядами й повернулися до сніданку.

***

Вероніка прокинулася від того, що відчула на нозі щось тепле й мокре.

— Носику, знову? — схопилася з постелі жінка. — Де я казала тобі пісяти?

Вона хотіла схопити собаку, аби винести надвір, але спинилася. Голова жахливо гуділа. Жінка потерла пальцями скроні й сіла назад на ліжко, але за мить знову підскочила, бо калюжка сечі на матраці нікуди не ділася.

«Сьогодні буде важкий день, — подумала Вероніка, стягуючи мокру постіль і прямуючи до ванної кімнати. — І чого так болить голова? Ми ж випили лише по два келихи».

Закидаючи білизну в барабан пральної машинки, жінка спробувала проаналізувати свої почуття і зрозуміла, що не знає, які емоції викликає в неї вчорашній вечір.

Коли Тарас Кучеров з’явився на порозі з пляшкою вина, Вероніка дуже здивувалася, навіть, що найбільше її схвилювало, знітилася. Жінці ніяк не подобалося, що цей чоловік викликає в неї такі бурхливі емоції та ще й змушує червоніти, як мале дівчисько. Тож на його пропозицію випити «Шардоне» після такого жахливого дня Вероніка відповіла досить доречним, на її думку, питанням:

— А що скаже твоя Оксана, Тарасе?

— Моя дружина мені не наглядач. Це по-перше, — трохи різкувато мовив чоловік, — по-друге, вона сама вештається бозна-де. Каже, що на роботі затрималась, але я їй не вірю. І по-третє, я ж нічого такого не пропоную, просто подумав, що тобі потрібна підтримка після стресу.

«Підтримка мені справді не завадить, але ж…»

— А дітей ти не боїшся так пізно самих лишати?

— Дві молодші вже сплять, а старша сидітиме за компом, поки не посиніє.

Вероніка переминалася з ноги на ногу. Вона щодуху намагалася перебороти себе й не впустити цього чоловіка в дім. Її роздуми перебив голосний шум, що розкотисто, наче грім, долинув із будинку.

Жінка покинула свого гостя на порозі, радіючи, що не доведеться давати відповіді, і поспішила всередину. Вона навіть відчувала, звідки пролунали ці звуки.

На кухні Вероніка виявила багряну калюжу й такого ж кольору бризки, що забарвили всі меблі. А зверху по цій калюжі, наче зірки по небі, розсипалися шматки картоплі, капусти та буряка.

«Як він дістався до каструлі з борщем, вона хіба стояла не в холодильнику?» — жінці лишалося тільки дивуватися.

Увагу Вероніки привернуло тихеньке скиглення і бряжчання. Вона заглянула під стіл і побачила емальовану каструлю, що, наче чарівна, підсувалася до неї.

— Ах! — видихнула Вероніка.

Вона підняла посудину. Звідти, весь у борщі, винувато поглядав Носик.

— Схоже, твій шавчик вирішив повечеряти, — почула жінка за спиною голос Тараса.

«Я ж не дозволяла йому заходити», — подумала вона, але не обурено, а, скоріше, із розумінням жіночої хитрості: знайшла спосіб, як обманути совість.

«Я його не запрошувала, я його не впускала, це все випадковість».

— Як він тільки дістався до каструлі, він же не кіт? — засміявся чоловік.

— Ти не повіриш, але я думала про те саме, — Вероніка вловила у своєму голосі забагато ентузіазму.

«Припини, — наказала вона собі, — поводишся як тринадцятирічна школярка».