Читати книгу - "Вакансія на вбивцю"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Жанну Задорожну, — була відповідь. Микола Дементій нахилився і витяг з шухляди столу диктофон. — Ви ж не проти? — кивнув на техніку. — Мені відомо, що ви з нею розмовляли вчора о пів на п’яту.
— Жанну Задорожну? — Віталій Гаранджа зобразив здивування. І раптово, в одну мить заспокоївся. Та щоб його спіймали?!! Хто? Цей неповороткий бовдур? Він мало не зареготав майору в обличчя. — Її вбили? А хто це зробив?
Майор посміхнувся:
— От саме це я і намагаюся з’ясувати, пане Гаранджа. То ви з нею розмовляли вчора вдень?
— Так. Вона позувала фотографам, а я спостерігав за ними з балкона готелю. Коли ж згодом спустився до бару, то зустрів її там, і ми трохи погомоніли. Тим паче що позавчора трохи посварилися.
— Через що посварилися? — зацікавився Дементій.
— Розумієте, — затнувся Гаранджа. — На фестивалі вона полювала за режисерами, продюсерами та іншими впливовими особами.
— Навіщо?
— Для кар’єри, звичайно. Дівча прагнуло нової ролі за будь-яку ціну. А я трішки збив з неї пиху. Ну й вийшла дещо конфліктна ситуація. Ось чому наступного дня вирішив трохи згладити неприємний осад. Тому побалакав з нею про те, про се.
Подумки Гаранджа намагався прикинути, хто міг повідомити міліцію про його розмову з цим курвиськом.
— А вона не згадувала, куди збирається після бару?
— Ні, здається, ні про що таке не йшлося. Ми ж не близько знайомі. Це була така собі, — він поворушив пальцями у повітрі, — необов’язкова, я б сказав, світська розмова.
Віталій почувався впевнено і навіть зухвало, проте намагався не виказати такого свого стану цьому менту. Тільки подумки дорікнув собі, що так рано спустився до холу й привернув до себе увагу. Ось чому сидить зараз тут і його допитують. І хоча він був упевнений, що майор лише задає звичайні в таких випадках питання, Гаранджа, як і раніше, намагався пильнувати. Однак неймовірне відчуття холодної зверхності не полишало його.
Майор вів далі:
— Ви повернулися в номер близько п’ятої?
— Так, я забігав дещо взяти, а потім пішов на перегляд. За чутками, фільм очікувався дуже хороший, а насправді… — він розвів руками. — На жаль, це не підтвердилося. Я лише згаяв час. Краще б посидів у барі з Жанною, — він підморгнув Дементію.
— І пані Задорожна випадково не заходила тоді до вашого номера? — зненацька запитав Микола Дементій.
Віталій Гаранджа відчув, як йокнуло серце:
— Ні, певно, що ні. Принаймні при мені.
Дементій вимкнув диктофон:
— Я про це запитую, пане Гаранджа, бо точно знаю, що вона була в чийомусь номері на вашому поверсі. Ви не зустріли її там?
Серце в Гаранджі тьохнуло. Як вони могли про це пронюхати? Може, хтось її бачив у коридорі? Або ще гірше — бачив, як вона стукала у двері його номера?
— Ні. Якби це було так, я б вам, звичайно, розповів.
— Так, звісно. Отже, ви піднялися в номер, щось там узяли й вийшли, правильно?
Отут Гаранджа запідозрив пастку. Швидше за все, ця людина знає набагато більше, ніж показує.
— Я збирався вже виходити з номера, аж тут прийшла моя подруга, Маргарита. Ми трохи побалакали. Вона теж хотіла піти на перегляд і спустилася першою, а згодом до неї приєднався і я, коли вона пила коктейль на терасі.
Микола Дементій кивнув:
— А після того, як побесідували з пані Задорожною у барі, ви її більше не бачили?
— Ні, не бачив.
— Вам ніхто не трапився, коли ви йшли до свого номера?
— Ні. У цей час у готелі зазвичай нікого не буває.
— Ви не звернули уваги на чоловіка з фотоапаратом, який тинявся коридором?
— Чоловік з фотоапаратом? — Гаранджа напружився. — Та ні начебто. Я нікого не бачив. Там був хтось із фотоапаратом?
— Так. Його бачив начальник охорони готелю, пан Рудько, він саме робив обхід, тож помітив, як ця людина стукала у двері вашого номера після того, як ви вийшли. Він фоторепортер. Його звуть Геннадій Калач. Ми зараз розшукуємо його.
— Геннадій Калач? — Це ім’я здалося Гаранджі знайомим.
У пам’яті зринула червона опухла пика. Це ж той жевжик, який просив його про інтерв’ю. І з якого дива він стукав у його двері? А може, охоронцю це просто здалося?
Гаранджа мовчки знизав плечима.
— Вибачте, що забрав у вас стільки часу, — підсумував майор, даючи зрозуміти, що бесіду закінчено.
З почуттям легкого розчарування Віталій Гаранджа підвівся:
— Нічого страшного. Шкодую, що більше нічим не можу бути вам корисним.
— Кожна маленька деталь нам допомагає, пане Гаранджа, — сказав Микола Дементій, теж встаючи. — Я ось іще що хочу спитати, чи не могли б ви описати намисто, яке було на жінці? Тобто на пані Задорожній?
— Так, звичайно, — кивнув Гаранджа, не замислюючись. — Такі великі рожеві намистини. Здається, сердолік, хоча я не дуже добре знаюся на камінні. — А вже наступної миті він ладен був відкусити собі язика. Віталій згадав одразу: на дівчині не було намиста, коли вона позувала фотографам. Жанна надягла його тільки перед візитом до його номера.
Проте майор, здавалося, нічого не помітив і ніяк не відреагував на його слова:
— Рожеві. Саме так їх черговий і описав. Мабуть, вони були дуже гарні, якщо запам’яталися вам.
Він провів Віталія до дверей:
— Намиста ніде немає, десь загубилося, очевидно. Я спробую його знайти. Отже, до побачення. І дякую, пане Гаранджа.
Віталій Гаранджа вийшов від майора не надто задоволеним собою. «Яка дурна помилка, — подумав він. — Дякувати Богові, що міліціонер не звернув на це уваги. Ймовірність того, що хтось перевірятиме, чи було намисто на жінці під час позування, чи вона надягла його пізніше, мізерна. Та коли й перевірять, майор на той час, швидше за все, забуде, що я бачив намисто. Яка прикра помилка! Але ж вона може дорого коштувати».
— Віталію!
Гаранджа озирнувся. Холом чимчикувала Маргарита — як завжди яскраво й вишукано вдягнута, вона привернула б загальну увагу, та, на жаль, поряд майже нікого не було.
— А, вітаю, люба, — зрадів він. — Куди ти зібралася?
— Йди за мною! — наказала вона, продовжуючи рухатися до вхідних дверей.
Він відразу зрозумів: щось негаразд. Проте захоплююче відчуття зверхності не полишало його. Гаранджа вийшов на вулицю слідом за Маргаритою. Був спекотний ранок.
— Куди це ми? — поцікавився Гаранджа.
— Треба побалакати, — кинула Маргарита у відповідь.
Вони перетнули вулицю й увійшли до невеличкої кав’ярні, майже порожньої о цій порі. Маргарита попросила офіціанта принести кави та холодної мінералки. Гаранджа всівся напроти неї і, стиснувши руки у кулаки, спитав:
— Що трапилося?
Маргарита відкрила сумочку,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Вакансія на вбивцю», після закриття браузера.