Читати книгу - "Баришник дур-зіллям, Джон Сіммонс Барт"

— Ганьба! Ганьба! — вигукнув Бен ще раз, погрозливо хитаючи пальцем в його бік на превелику втіху всьому товариству.

Ебенезер спробував знову, але спромігся лише підняти руку і безсило її опустив.

— Тримайся від нього подалі! — попередив хтось стривожено. — А то він зараз знов закацубне!

— Ганьба! — заревів Бен.

Ебенезер ще якусь мить витріщався на Джоан, а потім нетвердою ходою швидко перетнув усю кімнату і вибіг геть із винарні.

Розмова між Ебенезером і шльондрою Джоан Тоуст та розповідь про Великого Самця «кровосісю»

Зазвичай після подібної халепи Ебенезер, зачинившись у своїй кімнаті, провів би декілька годин без руху, поринувши в роздуми. За старою звичкою (оскільки злі жарти подібного штибу в «Медальйоні» не були для нього новиною), трохи оговтавшись, він всідався за письмовий стіл та брав до рук люстерко. Витріщивши в нього свої баньки, він розглядав своє обличчя, що тільки під час подібної мани, яка находила на нього, і залишалося спокійним. Але цього разу, знову зустрівшись поглядом зі своїм vis-à-vis, вираз обличчя, яке він там спостерігав, аж ніяк не можна було назвати відсутнім; навпаки, там, де зазвичай він міг би подибати безтямний, вирлоокий погляд сови, його очі нині, здавалося, бачили безладну метушню ластівок навколо димаря; коли іншим разом у своїй голові він не почув би нічого іншого, окрім шелесту безмежного всесвіту, наче його макітра була викинутою на берег мушлею, то тепер обличчя пітніло, вкривалось плямами, а в голові марились уривки якихось сновидінь. Він роздивлявся вуха, яких торкалась рука Джоан Тоуст, немов цим міг знову викликати в них колишній трепет, і коли, зрештою, йому це не вдалося, він з тривогою усвідомив, що тепер вона тримає у своїх руках не вуха, а його серце.

— О, Господи! — вигукнув він. — І якби ж то я зміг відповісти на цей виклик як годиться!

Сповнений мужності звук власного голосу зупинив його. Крім того, це було вперше, коли він розмовляв сам із собою вголос, і йому від цього не було соромно.

— Якби ж то я мав ще один шанс, — зізнався він собі, — то я б уже не проминув такої нагоди! Господи, як же розбурхали мене ці очі! У який же жар кинуло мене від цих грудей!

Він знову взяв люстерко, скривив обличчя і запитав;

— Ну, і хто ж ти, друже мій дивак, тепер? Агов! Я бачу, в тобі нуртує кров, у твоїй душі неспокій! Джоан Тоуст мала б справу зі справжнім чоловіком, якби ж то тільки ця діваха зараз опинилась тут!

Йому спало на думку повернутися до «Медальйона», щоб розшукати її, у надії, що вона таки не піддалася на вмовляння Бена Олівера. Але зараз, так швидко після своєї втечі, йому не хотілося знову зустрітися зі своїми друзями, це по-перше, а по-друге…

— А хай буде проклята ця моя невинність! — вилаявся він, грюкнувши кулаком по чистих аркушах на письмовому столі. — І що мені відомо про такі речі? Ну, прийшла б вона до мене? Дідько! І що тоді?

— І все ж таки: зараз або ніколи, — похмуро сказав він сам собі. — Ця Джоан Тоуст бачить у мені те, що жодна жінка досі ніколи не бачила: чоловіка поміж чоловіків. І хтозна, може, вона мене ним і зробила, бо коли б ще я розмовляв сам із собою? Коли б ще я відчував себе таким спроможним на все? Годі, до «Медальйона», — наказав він собі, — або ж так ліваком і в могилу зійду!

Проте він так і не підвівся з місця, поринувши натомість у вир плутаних і хтивих мрій, де йшлося про порятунок і наступну вдячність; про кораблетрощу або моровицю, яку вони пережили разом, залишившись у живих; про викрадення, втечу, розбійний напад; і найсолодша з усіх мрія — те, як він, будучи вже на вершині слави, недбало виказує свою поблажливість. Коли ж нарешті прийшло усвідомлення того, що вже ні в який «Медальйон» він не піде, він у відчаї ще раз повернувся до свічада.

Вид власного обличчя заспокоїв його.

— Ну що, старий! Ооо-ооо! Гей-го! Фа-ла!

Він скоса дивився в люстерко, кидав на нього злі погляди та кривлявся, аж поки на очах не виступили сльози, а потім, виснажений, впав обличчям на свої довгі руки. Невдовзі він заснув.

Але за якийсь час знизу хтось постукав у вхідні двері, і перш ніж Ебенезер встиг прокинутись як слід, щоб здивуватися, хто б це міг бути, двері відчинив його слуга, Бертран, якого кілька днів тому прислав Ебенезерів батько. Цей Бертран був старий парубок з худим обличчям та широко посадженими очима, якому було вже під п'ятдесят, ледве знайомий Ебенезеру, оскільки Ендрю найняв його, коли наш молодик ще навчався у Кембриджі. Приїхавши із Сент-Джайлза, він мав при собі в запечатаному сургучем конверті записку такого змісту:

Ебенезере,

подавець цієї записки, Бертран Бертон, мій слуга з 1686 року, а віднині твій, якщо ти тільки цього схочеш. Він доволі старанний парубок, хоча трохи й зухвалий, та може стати тобі у пригоді, якщо не забуватимеш ставити його на місце. Місіс Твіґґ і він чогось не поладнали, і дійшло до того, що я мусів або звільнити його, або ж втратити її, а без неї я навряд чи зміг би утримувати дім. З огляду на те, що для мене було б непростим рішенням так одразу звільнити чоловіка, чий єдиний недолік полягає в тому, що він досить часто забувається, не забуваючи при цьому діла, я вирішив його віддати на службу до тебе. Я платитиму йому платню перші три місяці; після чого, якщо захочеш, то можеш залишити його у себе, бо гадаю, твоя посада у Пітера Паґґена тобі це дозволяє.

І хоча його теперішньої платні в Пітера Паґґена, яка залишалася незмінною з 1688 року, ледве вистачало на те, аби утримувати себе, Ебенезер, втім, з радістю прийняв Бертрана до себе на службу, принаймні на ці три місяці, оскільки це йому нічого не коштувало. На щастя, кімната по сусідству з його власною натоді була вільна, і він домовився з домовласником, що Бертран