Читати книгу - "Назад - це теж напрямок, NatKo"

Ноги гудуть так, наче підлога весь час вібрує. Я звик довго стояти на сцені, танцювати, але ця прогулянка містом — просто знущання для ніг.

— Ми пройшли 12 кілометрів, — задоволено каже Оксана, поглядаючи на розумний годинник на зап’ястку.

І чим я тільки думав, коли згодився на прогулянку містом? Наче я приїхав сюди тільки на один день. Але Оксана спромоглася відвести мене в усі туристичні місця, пофоткати і розповісти абсолютно все, що знала. Здається, що вона вночі просто взяла штурмом Вікіпедію. Бо не може людина, котра в школі клала болт на уроки історії, зараз так багато знати про визначних людей, які ходили цими вулицями. Скажу більше, я до сих пір інколи відчуваю себе туристом у власному містечку. Якщо хтось попросив би мене зробити екскурсію, то я б точно розгубився. 

Нарешті подруга вирішила зробити привал у якійсь кафешці. Бо здається, якщо я зроблю ще хоча б один крок, то впаду прямо тут. Обличчям донизу. 

— Сьогодні ввечері йдемо на міні-вечірку, — Оксана помішує свій напій скляною трубочкою, яка тихенько звенить, торкаючись стінок склянки.

— Це не питання? — зараз мені взагалі нікуди не хочеться. Тільки сидіти в цьому супер зручному кріслі й пити холодний лимонад.

— Не питання, — киває, — познайомлю тебе зі своїми друзями, — тож вони все-таки існують. Я вже дуже хочу побачити людей, які не помічають, що Ксю перетворюється на привида самої себе.

Доводиться все ж встати, щоб замовити поїсти. Булочки з маслом і кави на сніданок було мало. Хто ж знав, що мене потягнуть на грьобаний марафон містом в перший же день. Фраза Оксани стій, треба це сфоткати наче до сих пір дзвенить у мене в вухах. А ще подруга почала постійно нарікати на те, що я не веду нормально Інстаграм. Виявляється, в мене фотки не так як треба розташовані, і я не дотримуюсь трендових алгоритмів. Оксана пригрозила влаштувати мені фотосессію та зайнятись моїм профілем, щоб ще більше людей дізналися про такого актора, як Олександр Шамсудінов. Сподіваюся, вона забуде про це. Але дуже цікаво спостерігати за тим, як у Ксю горять очі, коли вона намагається підібрати правильний ракурс і зробити класне фото. Напевно, це єдина річ, котра її зараз робить щасливою. 

Над стійкою тягнеться велика чорна дошка, на якій наче крейдою написані назви напоїв та їжі. Добре, котлету з пюре я тут не з’їм, сам вигляд закладу кричить про це. Бежеві меблі, рожеві стіни і всюди квіти, від яких стоїть солодкий аромат в повітрі. Тост з авокадо і яйцем пашот, сирники з манго, боул з креветками — стільки хитромудрих назв. О, бургер. Знаємо, звучить знайомо. Тому підходжу до дівчини за стійкою і замовляю собі бургер, а Оксані — сирники з манго. Вона, бляха, в мене поїсть сьогодні. Не відвертиться. 

Вранці ця руда колючка набрехала мені, що вже поснідала, поки я гуляв з Джипсі. Після сніданку пройшло години чотири — не менше. Тобто зараз вона голодна і має поїсти. Хоча б ті довбані сирники! Забираю чек, ховаючи його до кишені і повертаюсь до Ксю. Вона строчить в телефоні, стукаючи нігтями по екрану. Звук, як кігтики Джипсі по кахелю. Дістаю і собі телефон, щоб перевірити чи не дзвонили часом батьки. Не дзвонили, але маю від мами кілька повідомлень в месенджері, де вона показує фото з новими декораціями до майбутнього спектаклю. До того, де мене можливо не буде. Так, я зробив свій вибір самостійно, але не можу вимкнути дурнувате відчуття всередині. З одного боку мене гризе провина, що я поїхав, і зараз батьки готують новий виступ, не знаючи буду я там чи ні. А з іншого боку відчуваю дурні ревнощі, тому що тепер (принаймні на цей короткий час) я — не головна зірка. Скажу навіть більше, поки що я ніхто. В мене немає плану, немає бодай якоїсь мапи, котра допомогла б мені пройти далі. Є тільки невідомість і амбіції знайти себе. 

— Чого задумався? — тільки зараз звертаю увагу, що Оксана не дивиться в телефон, а на мене.

— Мама фотки скинула, — не хочу брехати.

— Сумуєш? 

— Трохи.

— Це нормально, адже ти зненацька залишив своє життя позаду, — Ксю торкається моєї руки. — Ти завжди можеш повернутись.

— Ти теж можеш, — я дивлюсь їй в очі.

— Я — ні, — подруга забирає руку й відводить погляд. — Мені там робити нічого. Там немає ані роботи, ані…нічого. Це шлях назад.

— Ти помиляєшся, — як же мені хочеться вкласти свій мозок їй в голову, — роботу можна знайти всюди. Тим більше, ти вчилась, щось та знайдеш.

— Я не для того сюди їхала, — в її голосі чується крижаний холод, — щоб потім повернутись туди, де мені не раді.

— Та хто тобі не радий? — дійсно її не розумію.

Ксю не встигає відповісти, бо офіціант приносить моє замовлення. Він ставить переді мною тарілку, від погляду на яку одразу котиться слинка. А перед Оксаною ставить сирники.

— Але я не замовляла, — подруга дивиться на мене.

— Я замовив для тебе, — не дивлюсь їй в очі, щоб не програти ще й цю битву. — І не треба ля-ля, що ти вже їла. Я весь час був з тобою. Давай, їж. Вони з манго.

— Бісиш просто капець як.

Але вона все-таки бере виделку та починає їсти маленькими шматочками. Тільки перед цим авжеж робить декілька знімків. Якщо не сфоткав їжу, значить, ти не їв. Невже я дійсно виграв?! Тепер можу і я поїсти з чистим сумлінням.