Читати книгу - "Врятувати президента, Марчін Цішевський"

Так діяли українці, він звик до цього. Коли він чи Вайман протестували, Холиченко чи його шеф гасили їхню опозицію аргументом, що коли справа дійде до справи, вони, а не поляки, заплатять кров’ю за кожну зроблену помилку чи навіть брак інформації. В умовах переважної переваги російської армії, що збирається на кордонах, важко відмовити такому аргументу в дещиці раціональності.

– З цим можна погодитися, – заявив Ференц. – Усе, що ми дізнаємося і що стосується вас, одразу потрапить на стіл полковника Холиченка.

Етап 10

- Ти швидко вправився, – сказав Кшептовський.

- Я маю прямий доступ до інформації, – серйозно відповів Толяк. Його було важко чути. За останні кілька годин якість сигналу мобільного зв'язку значно погіршилася. Голос то затихав, то щось тріщало, наче хтось висипав попкорн на гарячу олію. – Я думаю, ви можете мати рацію.

- Бо?

- Він був на лікарняному з дуже конкретної причини.

- Мені цікаво.

Толяк говорив кілька хвилин. Кшептовський кинув записувати. Йшлося не про деталі, а про зведення фактів. Вони могли б стати вагомими непрямими доказами провини Ференца. Але вони з таким же успіхом могли вказати ні на що конкретне. Вони були хорошою відправною точкою, але потребували перевірки.

- Подивимось, – заявив він. – Де ми можемо його знайти?

- Він спілкується з українцями. Ті, мабуть, його лають за ранкову стрілянину. І за джерело інформації про атаку. Що, мабуть, одне й те саме.

- Штаб-квартира СБУ?

- Ви повинні знайти його там.

- Розумію.

- Президенти скоро мають закінчити. Коли вони підуть, ви можете йти.

- Зрозумів. Нам знадобиться обладнання.

- Що саме?

Він йому сказав.

- Не біда, – почув він у відповідь. – У вас є в наявності.

Свій візит у Києві вони розпочали з відвідин однієї з компаній, яка спеціалізуються на оренді невеликих складських приміщень. Вона мала перевагу в тому, що запевняла безпеку і ні про що не питала. Толяк, який виступав як представник польської харчової компанії, орендував найменше, чотириметрове приміщення. В ньому було створено склад для обладнання та припасів, необхідних для виконання місії.

- Гаразд.

Кшептовський відклав апарат і подивився на Кіку.

- В нас є тема, яку треба владнати.

І доповів їй, що він дізнався.

- Принаймні є відправна точка, – прокоментувала та. – Їдемо на склад.

Пролунал сигнал вхідного повідомлення. Президенти завершили зустріч.

***

Толяк у напрузі спостерігав за прощанням політиків. Воно було надзвичайно сердечним, далеко за межами дипломатичних стандартів, наче троє чоловіків були групою друзів, які збиралися надовго розлучитися. Машини терпляче чекали, готові їхати в аеропорт.

Якщо щось мало статися, то воно станеться зараз.

- Тиша? – запитав Толяк.

- Тиша, – підтвердив один із операторів дрона.

Телефонний дзвінок. Вятрович. Він подумав, чи відповідати. Прощання політиків тривало й тривало. Їх було видно, як муху на стіні. Однак, дзвінок відібрав.

- Повідомляється, що російська авіація в Білорусі прогріває двигуни. Українці бояться якоїсь провокації в повітрі. Або просто нападу, - сказав Вятрович. – Служба державної охорони рекомендує повертатися автомобілем.

- Розумно, – без вагань сказав Толяк. Він постійно читав звіти, які надходили. Ситуація погіршувалася з кожною хвилиною. Російська армія була готова до наступу. Пілоти сіли в машини. Незважаючи на всю небезпеку повернення до Польщі автомобілем, Толяк годину тому дійшов висновку, що з усіх поганих рішень це найменш погане. П'ятсот п'ятдесят кілометрів, які розділяли президентський кортеж від Києва до кордону, за вмілої їзди та незважаючи на стан українських доріг можна було подолати за шість, а може, й п'ять з половиною годин. – Литовці згодні?

- Так. Вони повинні їхати разом.

"Поки вони сідають у свої машини й якомога швидше вибираються звідси", — подумав Толаяк.

- Гаразд. Рекомендую створити дві колони. Одна прямуватиме через Коростень, Сарни та Ковель, інша – через Житомир, Рівне та Луцьк. Ніхто, крім служби безпеки, не може знати, де знаходиться президенти, добре? Передайте, будь ласка, що це офіційна рекомендація заступника начальника Служби військової контррозвідки.

- Я передам, – кивнув Вятрович і поклав трубку.

Начебто прислухавшись до благань Толяка, політики нарешті сіли в свої машини. Зеленський повернувся до палацу, і колона виїхала, проїхала через ковані ворота, а потім швидко зникла за поворотом.

- Хороша робота, дякую за співпрацю, – голосно сказав полковник. – Давайте збиратися.

Люди зітхнули з полегшенням.

Буря тимчасово пройшла боком, хоча Толяк не мав ілюзій, що це лише тимчасове прояснення. З цього моменту охорона польського президента покладається виключно на офіцерів Служби державної охорони і, в усякому разі, це перестає бути проблемою Толяка.

Він міг повернутися до визначення особи крота.

Етап 11

Штаб-квартира СБУ знаходилася на вулиці Володимирській, у західній частині центру міста, в історичній триповерховій будівлі з майже стометровим фасадом. З іншого боку відносно вузької вулиці були вражаючі кам’яниці в стилі модерн. Незважаючи на центральне розташування, на цій сонній вулиці було мало руху.

Порожньо, людей мало, природного прикриття немає, всюди камери. Жахливе місце для стеження за будь-ким.

Ні Кшептовський, ні Кіка не володіли й половиною здатності Лєни приймати образ різних осіб для різних випадків, але вони добре знали правила стеження, щоб залишатися непоміченими. Однак цього разу їм довелося бути особливо обережними й уважними: мова йшла про навченого офіцера-розвідника, а їх було лише двоє.

Кшептовський почав з того, що обійшов будівлю, зазначивши, що штаб-квартира СБУ мала кілька службових входів і кілька менших, що дозволяло непомітно проникати в будівлю людям, які не хотіли, щоб їх бачили. На нього ніхто не звертав особливої ​​уваги, але він добре розумів, що камери реагують на його переміщення і стежать за кожним його рухом. Він зорієнтувався в топографії і звернув на бічну вулицю, не бажаючи залишатися на кадрах довше, ніж потрібно. Потім він змінив куртку і зняв капелюх, а також позбувся великих рогових окулярів.

- Спокій? – прошепотів він у мікрофон, захований під коміром піджака.

- Поки що спокій, – відповіла Кіка. Вона сиділа в машині, припаркованій на сусідній вулиці. У неї був вид на головний вхід, але жінка навіть не дивилася на нього. На екрані ноутбука, розкладеного на сусідньому сидінні, система виявила логування мобільного телефону Ференца. У них не було достатньо повноважень, щоб підслуховувати його розмови (поки що ні; як тільки вони отримають певні докази, це, ймовірно, зміниться), але вони могли точно визначити його місцезнаходження. Наразі цього мало б вистачити.

Наразі мобільний телефон був неактивний.

***

Фомін мав у своєму розпорядженні кілька груп у