Читати книгу - "Легенда про зміїне серце, або Друге слово про Якуба Шелю, Радек Рак"

— Морцин? — видихнув Михаїл. — Де Сикавка?

— Просто напився й спить. Не балакай. Ще болітиме. — Морцин хлюпнув оливою з лампи на криваву куксу й приклав до неї гніт.

Бухнув вогонь, зашкварчав жир, довкола розійшовся чад спаленого м’яса. Михаїл зсунувся в морок у своїй голові, аби тільки далі від тіла, але Собек схопив його за комір і вирвав із темряви.

— Не засинай, бо помреш. Маєш то витримати. Відрубування ноги менше болить, ніж відстрілювання голови.

— Забирайся, — прохрипів ватажок дворових і одіпхнув Собека, який нахилився над ним. Хлопець не мав голови, але якимось чином міг і далі говорити. Як когут, якому Михаїл відрубав колись голову, а той усе ще піяв і піяв, поки вся кров не витекла. — Забирайтеся геть до всіх чортів!

Тож пішли й забрали Михаїла із собою.

У той самий час, недалеко звідти, Мацейка втискалася в зміїні обійми. Задумливо водила долонею по покритому лускою тілу чоловіка. Такий він був гарний і молодий, а його шкіра гаряча, наче вийшов просто з печі. На горищі було холодно й водночас душно, подихи Мацейки й зміїного хлопця перетворювалися в клуби пари; вставлена у віконце перетинка з риб’ячих пухирів спітніла від вологи. Але Мацейка зовсім не відчувала холоду, хоча не мала на собі нічого.

Поцілувала сплячого хлопця. Він пахнув глицею і розмарином. Ліс і трави, так. І щось ще — легка, легенька нотка оливи. Її власний запах. Мацейка зніяковіла від цієї думки, а хлопець облизав крізь сон губи. Мав роздвоєний зміїний язик і вмів робити ним чудові речі.

— Ходи до мене, — прошептала. — Зроби мені так ще раз.

І він зробив. Бо це була година, коли дівчині не відмовляють. А любов після страху смакує найкраще. Бо ж було чого боятися.

Вона навіть не пам’ятала достоту, що саме сталося після того, як з хати вийшов бандит, якого інші кликали Михаїлом. Вона перелякалася, коли дворовий Морцин встав від столу, підтягнув штани й сказав, що він не колядувати сюди приїхав, а поїсти, попити й порухатися, і що труп трупом, а розбійники розбійниками, але він хлоп і мусить. Вона перелякалася, коли він повів очима по всіх Любасівнах, бо звідкись знала, що вибере саме її. Перелякалася, коли він роздер на ній сорочку, аж вискочили білі груди. Перелякалася, коли він зареготав і наказав їй спертися об стіну й виставити зад, а потім почав задирати їй вгору спідниці, одну за другою.

Але найбільше вона перелякалася, коли схопила ніж, що лежав на запічку, яким її батько стругав вечорами з липового дерева різних пташок і фігурки святих, і вгородила його в огрядне тіло дворового. Морцин здивовано подивився на неї, і якусь хвильку Мацейка думала, що буде як у страшному сні, в якому не можна вбити переслідувача, бо він безсмертний і одразу встає. Але ні. Бандит застогнав і впав на коліна, тримаючись за червону, як буряк, пляму, що розквітала на його сорочці.

Два інші дворові зірвалися з місць і повитягали ножі, але одному батько Мацейки тарахнув по голові дерев’яним табуретом. А потім у хату увірвалися бескидники. Увірвалися, за своїм звичаєм, зі співом на вустах; і вже не треба було боятися дворових.

Під кінець до хати увійшов їхній ватажок. Потім казали, що то був добрий Якуб Шеля. Молодий, молоденький, мало не безвусий. Обвів поглядом хату й тіла дворових.

— Вставайте, холопи, — сказав.

— Кубо, вони мертві, — відповів Яцек Бурмус, усе ще переодягнений Жидом, у ярмулці і з вовняними пейсами. — Холодні трупи.

— Вони не померли, всього лиш сплять. Встаньте, пробуджуйтеся.

Трупи, однак, навіть не ворухнулися. Лежали так, як доти — один на лаві, з монетами на очах, другий у калюжі крові, з ножем у нутрощах, третій із розбитою головою, а четвертий порубаний розбійницькими сокирками, що звуться бартками.

Тоді Якуб покликав утретє.

Першим застогнав Сикавка. Зняв з очей крейцери й сів на лавці. Був блідий, але не мертвотно-сірий. Виглядав радше, ніби не спав три ночі поспіль.

— Але ж мене, курва, й сушить, — пробурмотів.

Потім встав Морцин, усе ще весь закривавлений, і той, що з розбитою головою, і той порубаний.

— Вертайтеся до свого пана, — знову озвався Якуб. — Скажіть вельможному панові Богушу, аби малися на бачності. Бо якщо почую, що й далі гнобить хамів, то прийду по нього. І хай мені допоможе Бог на небі й усі дияволи під землею.

— Амінь, — промовили бескидники.

Трупи вийшли в мовчанні, а тоді Якуб наказав звільнити Ангела, Диявола й Ірода, які весь час висіли під повалою. І всі тішилися, пили й співали, наче то була масниця. Бескидників зібралося пів тузіня, не рахуючи Якуба, не кажучи вже про колядників, і мусив Любас порізати курей, аби всіх пригостити як належить. Коли сіли їсти, наближався вже пізній зимовий досвіт. Кожен із розбійників їв за двох, але Мацейці здавалося, що з комори не убуває ні м’яса, ні вудженини, ні сиру, ні пива, ні смальцю чи масла, а кури дивовижним чином знову кудкудакають у курнику, а одна з них навіть зайшла до сіней і обісрала поріг. Один із розбійників заспівав гарним, хоча й трохи пропитим голосом: