Читати книгу - "Подвійне диво для генерального, Тая Смоленська"

Артур застібає куртку, збираючись іти, і я ловлю себе на тому, що дивлюся йому слідом із почуттям жалю. 

Озираюся на батьків, на Сашу, і розумію, що не хочу залишатися тут на ніч. 

- Артуре, почекай, - кажу я, дивуючись навіть самій собі. Він призупиняється, повертається і дивиться на мене запитальним поглядом.

- Так, Таню? - запитує він, окидаючи мене поглядом з ніг до голови. 

Я ковтаю клубок у горлі, схрещую руки на грудях, ніяково переминаючись із ноги на ногу. Підшукую правдоподібну причину, щоб попросити його підкинути мене до міста. 

- Мені... взагалі-то, мені теж потрібно повернутися в місто. Я забула в офісі один звіт, і він дуже терміновий. Не міг би ви мене підвезти, - запитую, розуміючи, що Золотарьов одразу ж зрозуміє, що я брешу, тому що всі завдання дає мені він.

І жодного звіту в списку його завдань не було.

Але мені все одно. Головне, щоб батьки нічого не запідозрили. 

Артур дивиться на мене, на його губах грає усмішка, ніби він бачить мене наскрізь. 

- Звісно, Таню. Я не проти компанії. Тільки я не маю часу чекати, тому поквапся, - пропонує він, притримуючи для мене двері.

Я киваю, швидко прощаюся із сім'єю і Косіними, які злегка здивовані тим, що я збираюся втекти від них. 

- Але, Тетяно, хіба в тебе не вихідний? Про яку роботу може йти мова? - насупившись, запитує тато: мама відразу ж легко тицяє його ліктем в бік. 

Мама переводить на мене розуміючий погляд, але я щосили вдаю серйозний вираз обличчя. Беру куртку і вискакую на вулицю.

Коли я йду до машини Артура, прохолодне вечірнє повітря торкається моєї шкіри, викликаючи тремтіння по хребту. Я ковзаю на пасажирське сидіння, з цікавістю роздивляюся салон, де все проїхалося ароматом парфумів чоловіка.

Це не та дорога тачка, в яку я врізалася. Зараз він водить чорний позашляховик, який, здається, здатен підкорити навіть гори. 

Машина від'їжджає, і вогні будинків зникають вдалині, я не можу не замислитися над питанням, чи не чиню я занадто нерозумно, напросившись їхати разом із ним. Адже наодинці зі мною Артур перетворюється на жахливу людину. 

- Ти втекла звідти через свого колишнього? - раптово запитує він. 

- Він не мій колишній - ціжу крізь зуби. Дивлюся просто перед собою. 

- Зрозумів-зрозумів, - усміхається мій бос, явно не повіривши мені. - Але все ж між вами щось відбувається. 

- Можете просто мовчки їхати? - не витримую я. Не хочу говорити з ним про Сашу. 

- Тобі потрібно навчитися тримати свої емоції під замком. Ти ж як відкрита книга, тебе надто легко прочитати. 

- Зате вас неможливо, - бурчу роздратовано. - Ви то злий, як чорт, то занадто милий. 

- Ти щойно назвала мене милим? - Золотарьова наша розмова веселить. Я ж червонію, усвідомивши, що зараз збовтнула зайвого. 

- Не вдавайте, що не знаєте. Можу посперечатися, варто вам увімкнути свою харизму навіть у режим п'ятдесяти відсотків, як будь-яка дівчина буде згодна на все. 

- А як щодо тебе, Тетяно? - його голос стає більш спокусливим, він трохи до мене нахиляється, коли каже це. - Ти згодна на все? 

Я закочую очі. Збрешу, якщо скажу, що мене ні краплі не пройняло, але в мене є голова на плечах, щоб сприймати це як звичайний флірт, не більше. 

- Я входжу в нуль цілих одну сотих дівчат, у яких є імунітет до вашої чарівності. Тож можете навіть не намагатися. 

Артур сміється. 

Я мигцем кидаю на нього погляд. 

Гарний. 

Але ми з двох різних світів.  Як шкода. Не варто навіть пробувати.