Читати книгу - "Мій недолугий бос, Ксенія Стрілець"

Аделіна

За столом розмовляє лише Євген, і вже хвилин десять розпинається, відповідаючи на коротеньке запитання тата, яке те задав лише заради підтримання розмови.

Мама так мило усміхається, коли переводить погляд з Євгена на мене, звісно, я так уважно дивлюсь на нього, що вона бачить в цьому зацікавленість, а я ж просто детально розглядаю це чудо природи. Біляве волосся зализане назад, блищить так, наче намазане не гелем, а шмарклями, від чого я кривлюсь уявляючи цю картину. Лапаті вушка, тоненький ніс і на диво гарні блакитні очі на блідому обличчі, ось і весь Євген. За інших обставин, я б ніколи не образила людину, через зовнішній вигляд, бо кожен має право на самовираження, але якщо ця людина відверто нехтує правилами хорошого тону і починає зневажливо озивається про інших, це опускає його все нижче і нижче в моїх очах та в списку всіх тих, хто пройшов цей ритуал знайомства. 

По ньому видно, що він заучка, яка видає себе за крутого юриста і від сьогодні йому доведеться старатись вдвічі більше, бо татові теж не подобається його зверхнє ставлення до колег, яким він щедро ділиться з нами, щоб додати ваги своїй особі.

Я мовчу, навіть не хочеться витрачати на нього сили, а тим паче вмикати стервозний режим, бо він і так нічого не зрозуміє, а я потім буду вислуховувати мамині нотації. 

З маминої подачі, хлопець переходить на наступний рівень і починає хизуватись тим, як швидко він досяг успіху в такому молодому віці, як стрімко він підіймався кар'єрними сходами на минулому місці роботи і який він молодець, що тепер працює на мого батька. Здається, в якусь мить, я перестаю його слухати, бо в мої думки вривається мама.

– Аделіна, а ти як думаєш? – помічаю, як вони уважно дивляться на мене, очікуючи на відповідь. Я ж його навіть не слухала, нема чого на мене так дивитись.

– Євгене, позичте мені сто двадцять п'ять тисяч, – кажу прямо, чим шокую не тільки Євгена та батьків, а й саму себе. І здається, що казати не думаючи, стає вже моєю звичкою.

– Еее…хм, – белькоче хлопець, відкриває і закриває рот, наче жовтороте пташеня в гнізді.

Що і треба було довести. Мамкина бубочка, так розхвилювався, що аж краплинки поту проступили на лобі. Я не очікувала, що він одразу погодиться, але ж можна було б вимовити й більше слів. Крутий ти тільки в розповідях про самого себе. А як же та локшина на моїх вухах, про достойну зарплату та заощадження? Дивлюсь на те, як очі Євгена бігають між татом і мамою, в німому благанні врятувати його, від страшного запиту з мого боку і згадую сталевий погляд Дениса Вікторовича, що навіть бровою не повів, коли почув суму і погодився її сплатити. І справа тут не в грошах, а в тому, що відрізняє чоловіка від хлопчика – впевненість в собі. 

Думаю, якби зараз навпроти мене сидів Коваленко, то єдине його питання було б: “В гривнях чи доларах?”. Насправді я не знаю, що б він мені відповів, але від своєї версії я починаю посміхатись, як дурна. 

– Аделіно, що ти таке кажеш? – першою реагує мама, хоч і трохи із запізненням. Можливо вона теж чекала на відповідь хлопця, заради цікавості.

– Тобі потрібні гроші? – спокійно запитує тато, на відміну від маминого знервованого тону.

– Вже ні, – відмахуюсь, і  здається Женічка видихає з полегшенням. – Хто буде десерт? – підводжусь з місця і йду на кухню, де в повітрі зависає чарівний аромат випічки. 

Коли Євген залишає наш будинок, а остання вимита та витерта тарілка займає своє місце на полиці, сідаю на високий барний стілець, поряд з батьком.– Що пишуть? – запитую у тата, щоб підтримати розмову, під час його вечірнього ритуалу, а саме читання новин за чашкою чаю.

– Як завжди.

– Хіба так ми тебе виховували? – не струмується мама, але продовжує поратись біля  плити й навіть не обертається. Образилась.

– Мамуль, ти про що? – намагаюсь заховатись за чашкою чаю, яку забрала у тата і роблю маленький ковток, обпікаючи кінчик язика.

– От тільки давай без твоїх оцих… – обертається і змахує руками, наче фокусних і хоч слів їй не вистачило, я розумію, що вона хоче поговорити про знайомство з Євгеном. Але я не хочу псувати цей вечір ще більше. 

– Я просила ні з ким мене не знайомити, а тим паче не приводити їх додому. Якщо ти хотіла сама провести час в компанії Євгена, то зовсім інша справа, роби що хочеш, але мене в це не втягуй, – намагаюсь говорити спокійно, в той час хочеться крикнути “Не роби так більше!”.

– Що значить, роби що хочеш? – витирає руки і тут я розумію, що наша розмова затягнеться. – Ми для тебе старались. Євген симпатичний хлопець, з хорошої родини, перспективний юрист, а тобі вже двадцять чотири, – як взагалі в'яжеться  перспективний юрист і те, що мені двадцять чотири роки?

– Мам, ти так кажеш наче мені не двадцять чотири, а сорок чотири. Те, що і ти і Лідія народили в молодому віці, зовсім не означає, що я вже стара діва. 

– Я не прошу тебе одразу народжувати, але ти ще жодного разу не знайомила нас зі своїми хлопцями.

– І це не робить з мене лесбіянку. Ти цього боїшся?

– Ну до чого тут це?! – але мене не обманути, вона лише на мить відводить погляд і тут я розумію, що вона дійсно так думає. Ну хіба ж я давала привід? Та вона має радіти, що я не тягаю до себе хлопців через вікно і ночую вдома, а не у випадкових квартирах, випадкових хлопців на одну ніч. 

Яка б я не була втомлена або напідпитку, я як бумеранг, завжди повертаюсь додому та сплю у своєму ліжку.

– Мені подобаються хлопці, чесне слово. Але не Євген, – кривлю губи, згадуючи зализаного гелем хробака з манією величі.

– З лиця води не пити, – правильно розуміє мою гримасу мама.

– Але ж ти вийшла заміж за тата, а не за якогось бридкого Євгена, – і цей довід її зупиняє. 

Тато в молодості був дуже гарним, і на свою чи то біду, чи то щастя по вуха закоханим у маму. Він і зараз привертає увагу жінок, але все також закоханий у ту саму жінку, що і двадцять п'ять років тому.