Читати книгу - "Кувала Зозуля, Джоан Роулінг"

— Але ти певен, що він пішов?

— Авжеж.

— Хтось ще заходив?

— Дві доставки, але порівняно з рештою тижня було тихо.

— Доти багато ходили?

— Так, у будинку побувало чимало людей, бо з Лос-Анджелеса мав прилетіти Дібі Макк. У квартирі номер два був рух — заходили і виходили, перевіряли, чи все для нього готово, складали у холодильник харчі тощо.

— Можеш сказати, що саме привозили того дня?

— Пакунки для Макка і для Лули. І ще троянди — я допомагав кур’єру їх заносити, бо букет був здоровенний,— Вілсон розвів великі руки, показуючи наскільки.— О-о-отакенська ваза. Поставили квіти на столик у квартирі номер два. Потім коп перекинув той букет.

— Кажеш, з того виникли проблеми. Які?

— Їх прислав Дібі Макку містер Бестиґі, а коли дізнався, що їх зіпсували, розлютився. Кричав, мов маніяк.

— Коли це було?

— Коли там ще була поліція. Коли допитували його дружину.

— Повз його вікна щойно пролетіла і загинула жінка, а він переймається через свої зіпсовані квіти?

— Так,— кивнув Вілсон, ледь помітно знизавши плечима.— Отака він людина.

— Він знайомий з Дібі Макком?

Вілсон знову знизав плечима.

— А цей репер узагалі приїхав до квартири?

Вілсон похитав головою.

— Після всього він поїхав до готелю.

— Скільки тебе не було, коли ти допомагав занести троянди до квартири номер два?

— Хвилин п’ять чи, може, десять. А далі я весь день був на місці.

— Ти казав про пакунки для Макка й Лули.

— Так, від якогось дизайнера, але я віддав їх Лещинці, щоб занесла до квартир. Там був одяг для нього і сумочка для неї.

— І наскільки тобі відомо, всі, хто того дня заходив, потім вийшли?

— Авжеж,— кивнув Вілсон.— У журналі все записано.

— Як часто міняють код на вході?

— Поміняли після її смерті, бо коли закінчили, його вже знала половина Лондона,— відповів Вілсон.— Але протягом трьох місяців, що Лула там жила, код не мінявся.

— Скажеш, який він був?

— Дев’ятнадцять — шістдесят шість,— відповів Вілсон.

— На честь матчу з Німеччиною у шістдесят шостому?

— Так,— кивнув Вілсон.— Маклеода він страшенно бісив, усе хотів поміняти.

— Як гадаєш, за Лулиного життя скільки людей знало код?

— Небагато.

— Доставка? Листоноша? Перевірка лічильників газу?

— Ні, таких людей завжди пускаємо ми, зі стійки. Мешканці теж зазвичай не користуються кодом, бо ми їх бачимо на камеру і відчиняємо. Код там тільки на той раз, якщо нікого немає за стійкою; ми іноді сидимо у підсобці чи допомагаємо комусь нагорі.

— До всіх квартир є окремі ключі?

— Так, і окрема сигналізація.

— В квартирі Лули вона була увімкнена?

— Ні.

— А що басейн і тренажерна зала? Там є сигналізація?

— Тільки ключі. Всім мешканцям будинку разом з ключами від квартири видають комплект ключів від зали й басейну. І ще ключ від дверей у підземний паркінг. Там на вході стоїть сигналізація.

— Вона була увімкнена?

— Не знаю, мене там не було, коли її перевіряли. Мабуть, що так. Майстер того ранку все перевірив.

— Того вечора всі двері були замкнені?

Вілсон замислився.

— Не всі. Двері у басейн були відчинені.

— Ти не пригадаєш, басейном у той день хтось користувався?

— Не пригадаю, щоб хтось туди ходив.

— То скільки ж часу двері були відчинені?

— Не знаю. Напередодні чергував Колін, він мав перевірити.

— Добре,— сказав Страйк.— Кажеш, ти подумав, що чоловік, чий голос чула місіс Бестиґі,— то Дафілд, бо раніше ти чув їхню сварку з Лулою. Коли це було?

— Незадовго до того, як вони розбіглися, десь за два місяці до її смерті. Вона вигнала його з квартири, а він гамселив у двері кулаками й ногами, намагався їх виламати, обзивав її. Я піднявся нагору і вивів його.

— Ти його силою виводив?

— Не довелося. Коли він мене побачив, то зібрав свої манатки — Лула навздогін викинула його куртку і черевики — і просто пройшов повз мене. Він був обкурений,— пояснив Вілсон.— Очі скляні, ну знаєш. Спітнілий. У брудній футболці з якимись плямами. Гадки не маю, що вона у ньому знайшла. О, а ось і Кіран,— мовив Вілсон, повеселівши.— Лулин водій.

7

У кав’ярню зайшов чоловік років двадцяти п’ятьох. Він був невисокий на зріст, стрункий, екзотично вродливий.

— Привіт, Дерику,— кивнув він, і водій з охоронцем потиснули руки, а тоді стукнулися кулаками. Потім Коловас-Джонс сів біля Вілсона.

Коловас-Джонс мав оливково-бронзову шкіру, точені вилиці, ніс із легкою горбинкою, темно-карі очі з чорними віями і чорне волосся, гладенько зачесане назад: шедевр, народжений з расового коктейлю, складники якого годі було розпізнати. З разючою зовнішністю контрастували консервативна сорочка і краватка, а усмішка була свідомо скромна — так ніби він намагався одразу роззброїти інших чоловіків, застерегти їхнє обурення.

— А машина де? — спитав Дерик.

— На Електрик-лейн,— Коловас-Джонс тицьнув великим пальцем кудись собі за плече.— Маю хвилин двадцять. До четвертої мушу повернутися у Вест-Енд. Добридень,— привітався він до Страйка і простягнув руку. Той потиснув.— Кіран Коловас-Джонс. А ти?..

— Корморан Страйк. Дерик сказав, ти можеш...

— Так, так,— закивав Коловас-Джонс.— Не знаю, чи це важливо, мабуть, ні, але поліції було начхати. І я для себе хочу знати, що комусь про це розповів, ага? Я не кажу, що то було не самогубство, зрозумій,— додав він.— Я лише кажу, що хочу, щоб у цій історії не лишалося питань... Будь ласка, кави, любонько,— звернувся він до немолодої офіціантки, але ту його чари геть не вразили.

— Що тебе непокоїть? — спитав Страйк.

— Її завжди возив я, ага? — почав Коловас-Джонс, і з такого початку Страйк зрозумів, що виступ хлопець репетирував.— Вона завжди замовляла мене.

— Вона мала з твоєю компанію контракт?

— Так. Ну...

— Такі речі проходять через адміністратора,— пояснив Дерик.— Це один з наших сервісів. Якщо комусь потрібна машина, ми телефонуємо в «Екзекарз», де працює Кіран.

— Так, але вона завжди просила мене,— твердо повторив Коловас-Джонс.

— Ти з нею ладнав, так?

— Так, ми добре ладнали,— відповів Коловас-Джонс.— Ми... ну, не скажу дружили, але насправді щось типу того. Ми товаришували — мали стосунки не просто водія і клієнтки.

— Так? І наскільки «не