Читати книгу - "Повість про Ґендзі. Книга 2, Мурасакі Сікібу"

— його рідна дочка. Хоча принц Хьобукьо живе нині одинаком, але через свою легковажність зажив слави баламута: ходять чутки, що має зв’язки з багатьма жінками. Подейкують, начебто в його домі чимало так званих «прислужниць». Тільки жінка, яка здатна дивитися на витівки чоловіка крізь пальці, зможе зберегти спокій у сім’ї. Оскільки найменший прояв ревнощів призведе до охолодження між подружжям, то про це також важливо не забувати. Хоча Удайсьо зацікавився вами насамперед тому, що йому набридла немолода головна дружина, господиня північних покоїв, — вів далі Ґендзі, — одруження з вами може викликати чимало заперечень. Тож, природно, я все ще вагаюся з вибором. Узагалі вирішувати такі справи між батьками й дітьми не просто. Але ви вже не дитина і мали б вирішувати все власною головою. Уявіть собі, що з вами розмовляю не я, а ваша мати. Зрозумійте, я не хотів би діяти всупереч вашим бажанням».

Ґендзі говорив так серйозно, що розгублена Тамакадзура не знаходила відповіді. Однак, відчуваючи, що по-дитячому відмовчуватися негарно, зрештою сказала: «Я від самого малку звикла жити без батька, а тому не уявляю собі, як до нього тепер ставитися...» В її словах було стільки щирості, що, подумки визнавши їх справедливими, Ґендзі сказав: «Ну, якщо так, то врешті-решт ви переконаєтеся у моїх глибоких почуттях до вас, бо, як кажуть люди, названий батько кращий за рідного...» Однак про свої приховані наміри він промовчав, і хоча іноді робив досить недвозначні натяки, дівчина вдавала, начебто нічого не зрозуміла, тож він, мимоволі зітхнувши, пішов. Та надворі його увагу привернув у саду гнучкий бамбук, що хилився під поривами вітру, і Ґендзі, захоплений, спинився.

«Бамбука паросток,

Посаджений в моїм саду,

Біля будинку,

Невже десь інде

Пустить пагони?

Як подумаю про це, гірко стає на серці...» — сказав він, піднімаючи завісу, і вона, наблизившись, від­повіла:

«Хіба настане час,

Коли бамбука паросток

Шукатиме

Тих коренів,

З яких почав колись рости?..

О ні, навпаки...»

Такі слова дуже зворушили Ґендзі.

Але насправді в глибині душі Тамакадзура так не думала. І хоча з нетерпінням чекала нагоди, щоб розповісти всю правду рідному батькові, сумнівалася, чи він дбатиме про неї краще, ніж Великий міністр. Адже вона не жила з ним разом від самого малку і не могла сподіватися на його прихильність. Читаючи старовинні повісті, вона поступово навчилася розуміти людську душу й стосунки між людьми, а тому не вірила, що сама зважиться відкритися рідному батькові.

А от прихильність Ґендзі до неї наростала з кожним днем так, що він навіть розповідав про неї і дружині Мурасакі. «У ній є щось навдивовижу привабливе! Її матері не вистачало яскравості. А ця й розумна, і привітна, тож про неї можна не турбуватися», — хвалив він її. З досвіду знаючи, що такі випадки в житті чоловіка завжди просто так не закінчуються, Мурасакі, відразу насторожившись, зауважила: «Може, вона й справді розумна, але мені її жаль, якщо вона вам довірилася».

«А чому мені не можна довіряти?» — спитав Ґендзі.

«Адже навіть мені через вас довелося пережити чимало нестерпно сумних годин. Невже ви думаєте, що я про це забула?» — злегка всміхаючись, відповідала Мурасакі.

Вражений її догадливістю, Ґендзі сказав: «Мене ображає ваша підозра. Невже ви думаєте, що вона нічого б не помітила?» — і перервав цю неприємну розмову, але в душі занепокоївся: «Звідки у дружини такі думки?» Адже сам відчував, що його серце схильне до легковажних вчинків. Тамакадзура так запала йому в душу, що він часто навідувався в її покої у Західному флігелі і з величезною увагою ставився до її потреб.

Одного тихого вечора після дощу, поглядаючи на свіже й приємне небо над яскраво зеленими молодими кленами і дубами в саду, Ґендзі вимовив: «О так, «дні лагідні й світлі...»[104] — і, вмить згадавши блискучу красу Тамакадзури, як завжди, крадькома поспішив до Західного флігеля. Саме тоді дівчина, зручно вмостившись, мабуть, вправлялася в каліграфії, але, помітивши Ґендзі, встала і сором’язливо опустила очі. Від її зашарілого обличчя повіяло свіжістю. М’якою грацією рухів вона скидалася на покійну матір, тож, розчулений до сліз, він сказав: «З першої зустрічі я не помічав у вас великої схожості з матір’ю, але тепер часто дивуюся: «Це часом не вона?» Як це зворушливо! Я звик бачити, що Юґірі нітрохи не схожий на свою матір, і тому думав, що діти взагалі не бувають схожими на батьків, аж поки не з’явилися ви...»

Вибравши з плодів на кришці від скриньки мандарин, Ґендзі сказав:

«Як згадую

“Квітучих мандаринів аромат”[105]

На рукавах її,

Ніяк не зрозумію,

Хто переді мною: мати чи дочка?

Усі ці роки я ні на мить не забував про покійну, і ніщо не могло мене втішити. А от тепер, побачивши вас, я думаю: «Невже це сон?» Та, на жаль, легше на душі не стає. Прошу вас, не відвертайтеся від мене!» З цими словами Ґендзі схопив Тамакадзуру за руку. Оскільки з нею так ніхто не обходився, то вона розгубилася, але все-таки набралася відваги й відповіла:

«Як видно,

Вам про минуле нагадав

На рукавах аромат,

Але чи довговічним буде

Сам плід мандариновий?..»

Зовсім розгубившись, вона схилила голову, приваблива, як ніколи. Зачарований красою її повних рук, гладкою, ніжною шкірою, Ґендзі відчув, що глибоко закохався, і зважився відкрити дівчині свої почуття. Приголомшена, вона вся тремтіла, не знаючи, що сказати. «Чому ви так мене цураєтеся? Я постараюся приховати свої почуття до вас від усіх людей і не зроблю нічого, що могло б зродити неприємні пересуди. І ви поводьтеся так, наче між нами нічого не змінилося. Ви завжди були дорогі мені, як названому батькові, а тепер особливо. Я впевнений, що ніхто у світі не зможе любити вас сильніше за мене. Невже ви віддасте перевагу гульвісам, що закидають вас листами? О, повірте, ніхто з них не здатний на глибокі почуття, а тому мені навіть страшно подумати, що ви станете дружиною іншого», — сказав він. Справді, такого дбайливого батька рідко можна знайти.

Коли дощ скінчився, а вітер шелестів листям бамбука, на небо виплив яскравий місяць й освітив чарівний нічний краєвид. Служниці трималися осторонь, щоб не заважати їхній таємничій розмові.

Хоча Ґендзі часто бачився з дівчиною, але кращої нагоди не було, а тому — мабуть, під впливом власного сердечного зізнання — спритно, без зайвого шелесту, вислизнувши з м’якого одягу, він ліг поруч з нею. Тамакадзура вкрай злякалася: «Що подумають служниці?»

«Якби я жила в рідного батька, нічого такого прикрого не сталося б. Навіть якщо б він про мене не дбав», — думала вона, ледве стримуючи сльози, що котилися по щоках. Бачачи, як вона страждає, Ґендзі сказав: «Дуже шкода, що я вам не до душі! Але подумайте, як часто жінкам доводиться коритися чоловікам, яких вони ніколи раніше й не знали. Тож навіщо ви сторонитеся людини, добре вам знайомої? Заспокойтеся, я не зроблю більше нічого всупереч вашим бажанням. Я хотів лише втамувати нестерпну тугу».

Так, чимало проникливо-ніжних слів