Читати книгу - "Підкорись нам, Алекса Адлер"

– Вода, – цідить уривчасто.

І наступної миті на нас жалючими потоками падає холодна злива.

Від несподіванки я верещу, сковзаючись на мокрій підлозі. Приземляюсь на п'яту точку. Незграбно і некрасиво розтягуючись біля ніг рі-одо.

Очі обпалює сльозами образи. На нього. На цей клятий холод, що пробирає до кісток. На все у світі.

– Температура на три позиції вища, – чую роздратований наказ. І відразу новий, вже звернений до мене. − Встань!

Якби ще б це у мене так просто вийшло. Абсолютно вибита з колії тим, що відбувається, я абияк знаходжу в собі сили піднятися. Спочатку на коліна, потім на тремтячі ноги. Обіймаю себе за плечі, здригаючись всім тілом. Застигаю навпроти рі-одо, відчуваючи на собі його пронизливий погляд.

Але вода досить швидко стає теплою, потроху заспокоюючи мої розхитані нерви. І от я навіть наважуюся підняти погляд на господаря.

Страх підштовхує негайно просити вибачення, нехай я навіть не знаю, за що.

Але почуття власної гідності, що дивом не померло в мені разом із гордістю, змушує мовчати. Нехай я для нього рабиня і звірятко, але принижуватися, граючи каяття в тому, чого не робила, я не збираюся. Інакше зовсім себе втрачу.

Відданість не означає неправду, хіба не так?

І я просто стою. Щосили намагаючись заспокоїтися і не тремтіти. Адже він не звинувачує мене. Отже, я не винна. Хіба мало що могло в цього інопланетного велетня переклинити.

− Підійди, − наказує рі-одо хрипко.

Сподіваюся, не для того, щоб він міг придушити мене.

Злякано глитнувши, я роблю обережний крок до нього. І ледве стримуюсь від заднього, помітивши, як напружується чоловіче тіло. Страшний він. І очі ці моторошні.

− Ти виявилася набагато більшою спокусою, ніж я міг очікувати від самки твого виду, − похмуро вимовляє він. − Дай руку.

І сам перехоплює моє зап'ястя, перш ніж я встигаю виконати його наказ. Смикає на себе, змушуючи підійти ще ближче. І притискає мою долоню до свого напруженого члена. Примушує обхопити. Починає рухати моєю рукою по всій довжині. І зі стогоном штовхається назустріч.

Ой, леле.

− Стисни сильніше, − шипить крізь зуби, знову захоплюючи долонею мій карк.

Схиляється та цілує… знову. Так само жадібно і жорстко. Так само несамовито. Гарчачи мені в рот, і кусаючи за губи.

Спрямовуючи та контролюючи рухи моєї долоні на своїй плоті. Швидше. Сильніше.

Поки не здригається всім тілом, заливаючи мій живіт своїм сім’ям.

Кілька хвилин ми стоїмо отак. Я, з долонею на його пульсівному і все ще твердому члені, і він, важко дихаючи мені в губи. Збоку це може здатися майже... ніжним. От тільки про ніжність тут і йтися не може.

Забираю обережно руку, вивільняючи її із хватки сталевих пальців. Радіючи, що він мені це дозволяє.

− Пане, ви злитесь на мене? – питаю тихо, сподіваючись довідатись хоч щось про причини його дивної поведінки. Треба ж мені знати, як поводитися далі, щоб не нарватися на лють господаря. А то ж заб'є і не помітить.

А зараз, за ​​ідеєю, момент має бути сприятливим.

– Ні. У моєму… прорахунку твоєї вини немає, – рівно повідомляє мені рі-одо, випрямляючись.

Робить глибокий вдих, розминаючи плечі. Закидає голову і підставляє обличчя струменям води, прибираючи долонями волосся. І лише за кілька секунд опускає вже більш-менш спокійний погляд на мене.

– Ваша планета знаходиться у закритому секторі, і земляни є досить рідкісним товаром на рабовласницьких ринках Араянса. Мені доведеться переглянути деякі свої плани з урахуванням своєї реакції на твої феромони. Щоб зберегти твою незайманість самому. І твоє життя, коли прийде час її забрати.

Груди знову здавлює лещатами тривоги та страху. Чим далі, тим виразнішим стає моє відчуття, що господар приготував для мене щось… небезпечне та моторошне. І якось слабко втішає його бажання зберегти мені життя.

− А тепер помий мене, Ліно. Упораєшся, і я буду повністю тобою задоволений, – посміхається поблажливо. Як заохочувальну кісточку вихованцю кидає. Але добре хоч, що все частіше на ім'я кличе, а не звірятком.

– Звісно, мій пане, – киваю я слухняно.