Читати книгу - "Останній аргумент королів, Джо Аберкромбі"

Лоґенів чобіт ковзнув у багні, і він мало не гепнувся на дупу й був змушений добряче помахати руками, щоб утримати рівновагу. Всі балачки довкола вогню вмить затихли, і всі повернули обличчя в його бік. Два довгі застиглі ряди обм’яклих облич у мінливому світлі. Не було чути жодного звуку, крім зітхань вітру й потріскування вогню. Шукач витріщився на Лоґена так, ніби в нього перед носом пішли мертвяки, і в нього щомиті дедалі більше відвисала щелепа.

— Я думав, вас усіх перебили, — сказав Лоґен, знов опанувавши себе. — Гадаю, можна дивитися на речі аж занадто реально.

Шукач поволі звівся на ноги. Простягнув руку, а Лоґен її прийняв.

Говорити не було про що, зважаючи на те, скільки всього вони пройшли разом: бої з шанка, переходи через гори, війни й те, що було після воєн. Це тривало багато років. Шукач стиснув руку Лоґенові, той ударив по ній зверху другою рукою, і Шукач теж ударив по ній другою рукою. Вони всміхнулись один одному, кивнули, і все стало так, як було. Слова були зайві.

— Мовчун. Радий тебе бачити.

— Угу, — буркнув Мовчун і вручив йому кухоль, а тоді знову перевів погляд на стріли, наче Лоґен хвилину тому пішов відлити, а за хвилину повернувся, як усі й очікували. Лоґен мимохіть усміхнувся. Ні на що інше він і не сподівався.

— А це Чорний Доу там ховається?

— Сховався б краще, якби знав, що ти прийдеш. — Доу з усмішкою, не зовсім непривітною, оглянув Лоґена з голови до ніг. — Та це ж Дев’ятипалий власною персоною. А ти хіба не казав, що він беркицьнувся з кручі? — різко гукнув він Шукачеві.

— Я це бачив.

— О, я беркицьнувся… — Лоґен згадав вітер, що дув йому в рота, камінь і сніг, що крутилися довкола нього, і сильний удар, із яким вода вибила з нього дух. — Беркицьнувся й більш-менш уцілів.

Шукач звільнив для нього місце на розстелених шкурах біля багаття, і Лоґен сів, а інші сіли поряд.

Доу хитав головою.

— Тобі, гадові, завжди щастило з виживанням. Я мав би знати, що ти припрешся.

— А я був певен, що плоскоголові вас здолали, — зізнався Лоґен. — Як ви звідти вибралися?

— Нас витягнув Тридуба, — сказав Шукач.

Тул кивнув.

— Вивів нас і перевів через гори, а тоді крізь усю Північ аж до самої Енґлії.

— І ви, певно, всю дорогу сварились, як старі баби?

Шукач усміхнувся Доу.

— Дехто дорогою нив.

— А де Тридуба зараз? — Лоґенові не терпілося перекинутися словом із тим старим.

— Він мертвий, — повідомив Мовчун.

Лоґен поморщився. Він здогадувався, що таке можливо, якщо вже Шукач за старшого. Тул кивнув великою головою.

— Загинув у бою. Вів атаку на шанка. Загинув у бою з тією істотою. Тим Страховидлом.

— Йобана зараза. — Доу сплюнув у землю.

— А що Форлі?

— Мертвий, — різко відповів Доу. — Пішов до Карлеона попередити Бетода, що з-за гір ідуть шанка. Кальдер наказав його вбити, просто заради сміху. Падлюка!

Він сплюнув іще раз. Доу — він такий, завжди любив плюватися.

— Мертвий. — Лоґен похитав головою. Форлі мертвий і Тридуба мертвий — шкода, хай йому грець. Але ще не так давно він гадав, що вони всі возз’єдналися з землею, тож четверо живих — це в певному розумінні все одно було вельми незле. — Що ж. Вони обидва були славними людьми. Одними з найкращих, та й померли, здається, гідно. Принаймні як на людей.

— Так, — погодився Тул і підняв кухоль. — Цілком гідно. За мертвих.

Усі випили мовчки, а Лоґен, відчувши смак пива, прицмокнув губами. Надто давно його тут не було.

— Отже, минув рік, — пробурчав Доу. — Ми декого вбили й збіса багато ходили, а ще бились у збіса великому бою. Втратили двох і здобули нового отамана. А що за чортівнею займався ти, Дев’ятипалий?

— Ну… тут ціла історія. — Лоґен замислився, яка саме, і зрозумів, що не знає напевне. — Я гадав, що шанка здолали вас усіх, бо життя навчило мене очікувати найгіршого, тож пішов на південь і натрапив на одного чаклуна. Пішов із ним у такі собі мандри, за море і ще далі, по певну річ, а коли ми дісталися куди треба… її там не було.

Тепер, коли він вимовив усе це вголос, це звучало доста божевільно.

— Яку річ? — запитав Тул, аж скривившись від спантеличення.

— А знаєш що? — Лоґен облизав зуби й відчув на них смак випивки. — Здається, я насправді й сам не знаю.

Всі перезирнулися так, ніби ніколи не чули такої придуркуватої історії, а Лоґен був змушений визнати: мабуть, таки не чули.

— Та зараз це вже не має значення. Виявляється, життя не таке паршиве, яким я його уявляв.

Лоґен товариськи плеснув Тула по спині.

Шукач надув щоки.

— Що ж, так чи інакше, ми раді, що ти повернувся. Тепер ти, мабуть, повернешся на своє місце?

— Своє місце?

— Перебереш владу на себе, хіба ні? Ну, тобто ти ж був отаманом.

— Колись, може, й так, але повертатися до цього не збираюся. Здається, ці хлопці цілком задоволені тим, що є.

— Але ж ти краще за мене знаєш, як вести людей за собою…

— Я в цьому не впевнений. Коли я був за старшого, це нікому великого добра не приносило, еге ж? Ані нам, ані тим, хто бився з нами, ані тим, проти кого ми билися. — Лоґен згорбив плечі, згадавши минуле. — Якщо хочеш, я даватиму поради, але сам волів би йти за тобою. Я вже накерувався, і не надто добре.

Шукач явно сподівався на інший кінець.

— Ну… якщо ти впевнений…

— Я впевнений. — Лоґен плеснув його по плечу. — Нелегко бути отаманом, еге ж?

— Так, — пробурчав Шукач. — Нелегко, хай йому грець.

— Та й, гадаю, чимало з цих хлопців раніше виступали проти мене й не надто раді бачити мене зараз.

Лоґен поглянув на суворі обличчя вздовж багаття, почув, як люди стиха перемовляються, згадуючи його ім’я — надто тихо, щоб зрозуміти, про що саме йдеться, та він здогадувався, що його не хвалять.

— Не турбуйся, коли почнуться бої, вони точно радітимуть, що ти з ними.

— Може, й так.

Страх як шкода, що йому доведеться вдатися до вбивств, щоб із ним почали хоча б вітатися. На нього з темряви визирали уважні очі, які швидко відверталися, коли Лоґен перехоплював їхній погляд. У вічі йому, по суті, дивилася всього одна людина. Здоровий хлопака з довгим волоссям біля середини багаття.

— Хто це такий? — спитав Лоґен.

— Хто саме?

— Отой хлопчина, який на мене дивиться.

— То Дрижак. — Шукач облизав загострені зуби. — Він, Дрижак, дуже сміливий. Бився з нами вже кілька разів, і б’ється він збіса добре. Передусім скажу тобі, що він людина хороша і ми йому завинили. А далі варто згадати, що він син Хрипія.

Лоґена накрило хвилею нудоти.

— Хто-хто?

— Його інший син.

— Хлопчисько?

— Усе те вже давно минуло. Хлопчиська виростають.

Це, може, й давно минуло, та ніхто нічого