read-books.club » Бойовики » Дух джунглів, Алла Сєрова 📚 - Українською

Читати книгу - "Дух джунглів, Алла Сєрова"

164
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Дух джунглів" автора Алла Сєрова. Жанр книги: Бойовики. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 23 24 25 ... 90
Перейти на сторінку:
не треба обертатися, аби побачити його. Я просто знаю.

— Я зайду праворуч, а ви з Едом — прямо до селища.

— Обережно з вибухівкою, сама не злети в повітря.

— Не злечу.

Чого б мені злітати в повітря? Я точно знаю, що зроблю. Так, старий інкський ніж не втратив своїх якостей за стільки століть. Ну як, любий, ти радий знову бути в дії? Я тебе розумію. Ось іще один — давай, друже, пий із його серця, ти надто довго цього чекав.

Удар у відповідь такий невмілий. Хлопче, мені майже не боляче, ти не вмієш користуватися ножем: лезо, подряпавши, просто ковзнуло по шкірі, бо мене вже не було там, куди ти поціляв, — а от я тебе дістану. Ти молодий і вгодований, з невеличкими вусиками на смаглявому обличчі. І ти боїшся, я відчуваю твій страх: ніж угрузає тобі в серце, та в мене немає часу. Я швидко обшукую машину й ховаю неподалік усе, що може нам знадобитися, потім відкриваю бензобак, вимочую в бензині бинт, запихаю в бак, залишаючи висіти довгий кінець, — підпалю його, коли сама буду на безпечній відстані. А тепер невеличкий феєрверк, хлопці. Гляньте, який симпатичний вибух, він мене страшенно тішить.

Я йду на дим. Добряче горить, нічого не скажеш. Що ж, панове, нема чого тепер нарікати. Ось мені вже видно, як кілька солдатів біжать у бік машини, що палає. Я просто розстрілюю їх, як мішені в тирі. Я ненавиджу знущання з беззахисних істот. Надто багато смертей я бачила, а каліцтв — іще більше, і не можу сказати, що гірше. Люди люблять безкарно завдавати болю один одному. Вони знаходять для цього безліч благородних і поважних причин, але це не змінює суті справи, бо завжди з'являються покидьки, які, прикриваючись гарними ідеями, реалізують свої схильності до звірства. Я ненавиджу це. Тому я вбиватиму їх. Завжди. Тепер я це точно знаю. Бо це мені подобається. Бо візерунок світу стає тоді чіткішим.

— Торі! — Луїс визирає з-за рогу. — Сюди!

Я перебігаю відкрите місце і притискаюся до глиняної теплої стіни. Звідси мені видно, що діється на невеличкій сільській площі. Кілька застрелених жінок лежать у пилюці — їх ґвалтували, потім убили. Мені хочеться прикрити їх чимось. Кілька повішених чоловіків, у двох — розпанахані животи, криваві кишки звисають до землі і на них уже злітаються мухи. Он дитинча розкидало ручки — хтось вистрелив йому в спину, коли воно тікало: сорочечка збилась, тонкі смагляві ніжки поплямувала кров і пилюка. Жінка над ним криком заходиться… Чорт, ми трохи не встигли. Не встигли на тринадцять життів.

Он дівчина виповзла з будинку, яскрава сукня перетворилася на клапті, по ногах стікає кров. Ед притримує її, а вона дивиться божевільними очима й намагається стулити на собі шматки одягу. Ні, порване вже не буде цілим, але якось воно владнається. Усяке буває в житті, я сама колись пережила цей жах і знаю: якось воно владнається. Тільки небо потім не таке яскраве. І сонце стає тьмяною нудною тарілкою, надовго. Для декого — назавжди.

— Хтось із тих лишився?

— Так, мала, чотирьох лишили на розплід. — Луїс невесело посміхається. — Он там, під стіною, зв'язані. Можемо поспілкуватися з ними.

— То давай, тут знайдуться охочі допомогти.

До нас уже йдуть люди. Троє майже цілих чоловіків років під сорок і дідок — старий як світ. Та мені немає часу з ними воловодитись. Мене чекають поранені, а їх тут багато. Десь там я сховала контейнер із ліками, який знайшла в машині, гадаю, він мені зараз придасться.

— Допоможи мені, Еде.

Він покірно несе контейнер, а я мию руки й беруся до роботи. Це мені знайоме: поламані ребра, різані й колоті рани, струси мозку, опіки, вибиті зуби. І… пологи. Уже ж без цього не обійшлося! Мале репетує, плюючи на всі умовності. Він прийшов у світ, схиліться! Хотіли ви його чи не хотіли — він народився й репетує так, що серце радіє. Я мию його й загортаю в чисту полотнину. Гарне завершення поганого дня. Стара індіанка бере його в мене з рук і всміхається. Човен пливе, нічого не вдієш.

— Я мушу десь помитися. Розумієш?

— Так, сеньйоро. Ходімо.

Пожежі вже загасили, мертвих прибрали, тиша така сумна, і я відчуваю, що страшенно втомилася. Денні події згадуються, як у тумані. Просто шаленство якесь напало. Не уявляю навіть, як мені вдалося вирвати горло тому, першому? Я вмію подбати про себе, але ж не так! Потім про це подумаю. А зараз треба випрати одяг і помитися.

— Обережно!

Стара відсахнулася. З лісу виходить пума. Ми дивимось одна одній в очі, потім вона потягується і йде до води. Мені теж не завадить попити, тому я ступаю в потічок. Ми поряд. Її хутро таке приємне на дотик, бік теплий і міцний. Потершись головою об мою долоню, пума йде назад, до лісу. Стара дивиться на мене нажаханими очима, потім її погляд сковзнув на моє плече — і вона падає навколішки мені до ніг. Цього ще бракувало! Господи, я так втомилася!

— Гей, вставай і допоможи мені прати, чуєш? — я торсаю її за плече, а вона заклякла, як кам'яна. — Ну, як знаєш, а я не маю часу воловодитись із твоєю розхристаною психікою.

Я беруся до прання, а стара десь зникає. Отак завжди. Як працювати, так давай, Торі, впрягайся, а як допомогти трохи, так дзуськи. Таке людство, нічого не вдієш. Он деяким великим людям сучасники за життя пам'ятники зводили, а вони тим часом конали з голоду. Так воно й буває. Навряд чи тут мені зліплять з глини пам'ятника, та я його й не потребую. До речі, місцевих страв я не їстиму і вам не раджу, бо можна ковтнути таку бацилу, що потім у кращому разі на лайно зійдете й помрете, в гіршому — залишитесь калікою.

Я мию волосся й чищу зуби. Мені дуже хочеться спати, та якщо робити по-розумному, нам треба йти звідси просто зараз, доки звістка про наші звитяги не досягла вух Скаженого Педро чи ще когось, хто був зацікавлений у сьогоднішньому дійстві. Треба йти.

Я перевдягаюся в чисте, а мокрий одяг завдаю собі на плечі і йду назад. Скоро буде ніч, то треба сказати хлопцям, аби збиралися. Нема чого розводити церигелії. Ми заявили про себе надто голосно. Можливо, це було дурістю, але не було помилкою.

— Торі, ось ти де! — Ед весь укритий пилом, і пахне від нього зовсім не трояндами.

1 ... 23 24 25 ... 90
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дух джунглів, Алла Сєрова», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Дух джунглів, Алла Сєрова"