Читати книгу - "Спроба Павла Скоропадського"

Гетьман Павло Скоропадський з кайзером Німеччини Вільгельмом II. 1918р.

31 липня уряд ухвалив детально розроблене спеціальне «Положення (Устав) “Про облік населення в містах і міських оселях”» держави. Ця марудна справа покладалася на домовласників, які повинні були звітувати перед Державною вартою[112]. Немає потреби наголошувати, що «матеріалізація» цього документа дозволила би не тільки задовольнити допитливість пізніших дослідників щодо чисельності населення УД, але й вирішити не менш нагальні завдання типу складання реєстру виборців (якого станом і на 2010 р. в Україні все ще не існує), списків платників податків, призовників до війська, жінок репродуктивного віку тощо.

Завершення війни поставило перед Скоропадським гостре питання про легітимацію його режиму. За умов військової окупації питання це практично в порядку денному не стояло – легітимним правителем України був той, кого підтримувала німецько-австрійська збройна сила. Отже, 15 жовтня голова уряду доповів колегам про особистий лист голови держави, в якому той «вважає своєчасним приступити до вироблення закону про вибори до Державного Сойму». Результат отримали вже 20 листопада. Розглянувши представлений законопроект, уряд визнав скликати Сойм до 15 лютого 1919 р., а сам закон в остаточній редакції розглянути до 5 грудня. Сам виборчий закон, підготовлений Спеціальною комісією при Міністерстві внутрішніх справ, став одним з найважливіших, системоутворюючих державних документів. Засадничий принцип – загальне виборче право. Вибори запланували на 15 лютого 1919 p., у зв'язку з чим було підготовлено проект поділу країни на 251 виборчий округ[113]. Процес очолив не хто інший, як Василенко. Сучасний дослідник інформує: «У листопаді—грудні 1918 p. M. П. Василенко очолював комісію по розробці проекту положення про вибори до Українського Державного Сойму. Комісія провела 16 засідань, на яких точилися гострі дебати щодо майбутнього України. М. П. Василенко обстоював необхідність федерування з Росією, але за умови попереднього у конституювання України як самостійної держави…. Зокрема, Сойм не одержував прав і повноважень Установчих зборів, кадети відверто боялися, що в такому разі можна «відкрити двері у невідоме майбутнє, штучно підтримувати революційний рух». Тому, на думку М. П. Василенка, треба було спочатку ухвалити Конституцію, а за Соймом залишити функції законодавчого органу. Щоб відсіяти від виборчого процесу радикальну молодь, був установлений досить високий віковий ценз виборців – 25 років, але зберігалась формула загального, прямого, рівного і таємного виборчого права».[114]

Можна стверджувати: формально-правові підвалини функціонування режиму було загалом сформовано впродовж перших 100 днів нової держави. Після цього процес не тільки не пригальмувався, але, навпаки, лише набирав обертів. Саме це і дає нам усі підстави для підтвердження висновку про те, що доба Гетьманату – це таки дійсно «період справжнього розвитку української державності».[115]

Як це не дивно, українські дослідники до сьогодні не встановили ані кількості ухвалених за часів Української Держави законів, ані, тим більше, не спромоглися їх проаналізувати. За 90 років, що минули від створення останнього Гетьманату на території України, над цим питанням замислилися аж три особи. Перший, Д. Дорошенко, підрахував: упродовж перших трьох місяців було ухвалено понад 250 законів, у т. ч. про громадянство, вибори до міських і сільських громад, про сенат, низку законів щодо адміністративних проблем тощо[116]. Сам гетьман у Грамоті від 29 жовтня стверджував, що станом на той день було ухвалено більше 400 законів[117]. За даними сучасної дослідниці О. Кудлай, «Радою Міністрів за сім з половиною місяців роботи було підготовлено та затверджено 109 законів та статутів. Частина законів, – вказує вона, – мала постановчий характер, тобто вони мали короткострокову дію. В більшості це закони, що асигнували кошти до відомств різних міністерств на потреби проведення певних заходів та втілення в життя відповідних урядових рішень. Значна частина цього масиву документів торкалася сфери освіти, культури та мистецтва». При цьому, – пояснює дослідниця, – 17 законів, 14 постанов, 2 статути і 1 інструкція, тобто 34 документи, стосувалися розвитку галузі освіти, науки і культури[118]. В принципі це все, що відомо до сьогодні.

«Все» – як це часто буває в українському житті – часом не означає, що це так-таки і «все». За нашими підрахунками, зробленими за публікаціями у гетьманському офіціозі «Державний вістник», за весь час існування Української Держави було ухвалено, як мінімум, 243 закони, звернення, грамоти, рішення про формування урядів та інших органів державної влади та управління і інші системоутворюючі документи. Хронологічно першим з них є «Грамота П. Скоропадського до всього українського народу» від 29 квітня, останнім – «Постанова Ради Міністрів Української Держави про складення повноважень» від 14 грудня. Всі ці документи вичерпно, в принципі, висвітлюють основні – усього їх близько 30 – напрямки державотворчої діяльності Павла Скоропадського та його «команди». Придивімося до цих документів уважніше. Це варто зробити ще й тому, що