Читати книгу - "Спроба Павла Скоропадського"

на чолі Українського Правительства, Гетьман тим самим відновляє і закріпляє в народній свідомості думку про непорушність народних і козацьких свобод». І далі: «не може бути мови про прямування нового правительства до гніту української національності, її мови, культури і державності. Навпаки, правительство, вистерігаючись насильств і радикальних перемін, буде в той же час рішуче переводити в життя ідею дальшого і всестороннього розвитку української національної культури, забезпечення прав української мови в школі, державних і громадянських установах і закріплення всіх форм української державності» за одночасного захисту прав і свобод «усіх других національностей, що проживають на території України». І нарешті: «Основна задача правительства, що має тимчасовий переходовий характер, лежить у тому, щоби зміцнити на Україні державний порядок і, в умовах повного спокою та правдивої волі, довести державу до хвилі скликання народного представництва, котре виявить правдиву волю, нефальшовану ніякими впливами, відкіля б вони не походили, українського народу в справі будучого державного устрою України»[107].

31 липня до цього закону запровадили принципову новацію.

«Тимчасовий закон про верховне управління державою»

Маючи за мету захистити розпочату справу від будь-яких «випадковостей» з боку екстремістськи налаштованих націонал-соціалістичних кіл, Скоропадський у визначеному ним самим порядку ухвалив «Тимчасовий закон про верховне управління державою на випадок смерти, тяжкої хвороби і перебування поза межами держави Ясновельможного пана Гетьмана всієї України». Цей акт, на нашу думку, став третім за важливістю – після двох уже цитованих. Скоропадський добре знав, якою країною йому випало керувати. Саме тому і намагався убезпечити розпочату справу. Після вбивства Ейхгорна та в зв'язку з візитом до Німеччини, – читаємо в його «Споминах», – «мене поліція неодноразово попереджала, що необхідно тепер очікувати, що відбудеться замах на мене. Не бажаючи, щоби з моєю смертю загинула справа, заради якої я стільки пережив, я запропонував Раді Міністрів обговорити тимчасову форму управління Україною на випадок моєї смерті, серйозної хвороби або тимчасового від'їзду за межі України аж до обрання нового гетьмана. Справа ця була доручена, – розповідав П. Скоропадський, – сенатору Заводському, він виробив особливий закон, який потім пройшов усі інстанції і був мною затверджений». «Я, – писав гетьман, – урочисто в перших числах серпня влаштував передачу цих конвертів, запросивши Митрополита, Сенат та Раду Міністрів до себе. Попередньо я звернувся до тих, хто зібрався, з промовою, в якій вказав на ідею, котру я хочу цим провести. Стара історія України, – доводив Скоропадський, – вся наповнена усілякими ускладненнями власне через те, що зі смертю гетьмана влади не було і починалися партійні чвари через вибори нового гетьмана, вибори якого зазвичай доводили до анархії».

«Тимчасовий закон про верховне управління» визначав: «…в разі тяжкої хвороби або смерті Ясновельможного пана Гетьмана верховне управління аж до одужання або до вступу нового гетьмана, в порядкові, який встановлено буде окремим законом, належить Колегії Верховних правителів держави». Остання мала складатися з трьох осіб: одного – призначеного особисто гетьманом, одного – обраного від Державного сенату і одного – обраного від Ради Міністрів. Паралельно гетьман мав особисто визначити Верховного правителя та іншого правителя, який мав заступити першого у випадку його смерті або тяжкої хвороби, або складання повноважень з інших причин. «Тимчасовий закон» докладно розписав і процедуру негайної передачі влади до Верховного правителя і його заступника та процедуру ухвалення рішень Колегією Верховних правителів та взаємини між ними[108]. 2 вересня, в день від'їзду до Берліна, гетьман повідомив на засіданні Ради Міністрів, що він призначає Верховним правителем Лизогуба, і звернувся до уряду та Сенату з проханням «призначити від себе» Верховних правителів – ними були обрані військовий міністр Рогоза (від уряду) та Носенко (від Сенату).[109]

«Закон про громадянство Української Держави»

Ухвалений закон про громадянство Української Народної Республіки був недосконалим і фактично не був запроваджений у життя. Тому виникла необхідність розробити новий закон, який відповідав би історичним потребам та новим політичним умовам. Заснована для цього комісія, до якої разом із міністром внутрішніх справ Лизогубом, міністром освіти Василенком, міністром юстиції Чубинським, ректором Київського університету Спекторським, професором Б. Кістяковським, генеральним суддею Шелухіним і членом ради МЗС Славинським увійшов також і міністр закордонних справ Дорошенко, виробила проект закону, який був ухвалений Радою Міністрів 2 липня.[110]

Візит до Німеччини. Гетьман і Гінденбург.

Ретельно пророблений, системоутворюючий документ видали «на гора» 2 липня. Закон встановлював «державно-правну приналежність людини до неї (Української Держави. – Д. Я.), що надає особі права та обов'язки українського громадянина». Мало хто знає, що саме цей документ поклали в основу аналогічного закону, ухваленого Верховною Радою України 8 жовтня 1991 року. Як у тому, так і в другому законі, наприклад, громадянами Української Держави (України) оголошувалися всі, хто проживав на відповідній частині території Російської держави (СРСР). Але, на відміну від аналогічного Закону України, Закон Української Держави містив як додаток так зване «Заприсяжне обіцяння» такого змісту: «Обіцяю та заприсягаюсь бути завжди вірним Українській Державі, як своїй Батьківщині, охороняти інтереси держави і всіма силами своїми допомагати її славі та розцвіту, не жалкуючи для цього навіть і свого життя. Обіцяю та заприсягаюсь не визнавати другої Батьківщини, крім Української Держави, щиро виконувати всі обов'язки громадянина її, коритися її правительству і всім поставленим від нього властям, завжди маючи на думці, що добро та розцвіт моєї Батьківщини мусять бути для мене вище моїх особистих інтересів».[111]