Читати книгу - "Загальний аналіз (збірник)"

– Браво! Оце да, оце влучно! як стисло, коротко й страшно! – кинувся обіймати миколу його неповний двійник. Він ліз цілуватися, та микола гидливо-делікатно ухилявся від його заслиненої бороди.

Їхній третій товариш замислено подивився на них обох знизу вгору й почав повільно підводитися. Коли він випростався, усі побачили, що він мало не два метри на зріст. Поглянувши на обох чорнявих уже тепер згори вниз, русявий погладив свої ріденькі вуса й без жодної передмови почав:

– Роман у віршах. Робоча назва – «Життя». Частина перша.

Погляди присутніх тепер сконцентрувались на ньому, і навіть обоє його товаришів-брюнетів якось налякано сіли й ніби притиснулися один до одного.

Русявий почав гугняво й невиразно:

Євген шарпнувся, помацав рукою в себе за пазухою, потім неголосно сказав Іванові:

– Я йду до туалету. Тепер їх не переслухаєш.

Іван кивнув. Може, вийде за цей час трохи передрімати, здолати млость, що запанувала над усім тілом. А тоді можна буде й додому їхати.

Гамір позаду знову почав наростати. Видно, брюнетам уже трохи набридли одноманітні строфи першої частини роману у віршах з робочою назвою «Життя» і вони почали дедалі голосніше коментувати вдалі й невдалі рими, образи, метафори, які струменіли з тексту, себто з рота височенного поета. Той від хвилювання й обурення почав гугнявити іще дужче, а потім урешті зовсім припинив читання та ображено сів, підперши щоку рукою й докірливо скерувавши погляд на своїх невдячних слухачів.

Іван посидів доволі довгенько – Євгена все ще не було. Хміль у голові не те щоб минув, але якось послаб, розповзся по закутках мозку. Спати вже майже не хотілося, та й гамір за сусідніми столами не особливо давав задрімати. Трійко поетів з-за ближнього столу вже не читали вірші, а зосереджено й ретельно вишукували жидів у керівництві рідної Спілки. Із їхніх спостережень, досліджень і вельми обґрунтованих суджень випливало, що жиди – усі.

Іван підвівся і, спираючись на стіл, вибрався з-за нього, підгинаючи ноги через надто близько присунуту до стола лаву. Вийшовши на вільний простір, побрів до дверей, штовхнув їх і зупинився: а де ж тут той туалет, до якого пішов Євген? поряд, у підвалі, було ще троє дверей без жодних написів на них. Навмання потягнув на себе ближчі – замкнені. Наступні двері начебто теж видавалися замкнутими, але трохи ворухнулися в рамі одвірка. Смикнувши сильніше, Іван переконався, що двері таки не зачинені, тільки дуже щільні, може, просто перекошені. Третє зусилля дало нарешті результат – Двері відчинилися навстіж, і з темряви за ними війнуло спертим духом підвалу, мишей та старого ганчір’я. Уже вступивши на крок досередини, Іван вихилився назовні, шукаючи вимикач, та його біля дверей видно не було. Униз вело з десяток сходинок, і начебто там, у кінці прольоту, на бічній стіні, білів якийсь пластиковий чотирикутник. Може, світло вмикається саме там? Іван зробив кілька кроків униз, коли раптом двері, які так важко відчинялися, швидко й легко захряснулися за його спиною – Грюк!

– Шоста! Що це ви грюкаєте? Чого вам не спиться? – у дверях палати стояла Шмаленчиха, старша медсестра, яка сьогодні чергувала у відділенні. Її не любили ні лікарі, ні хворі, ні родичі хворих: Шмаленчиха не вирізнялась ласкавим норовом, на неї не діяли ні шоколадки, всунуті до кишені халата, ні улесливі слова, ні інші способи заохочення, до яких часом намагалися вдаватись залежні від неї люди, шукаючи з її боку якщо не допомоги та сприяння, то бодай мінімальної теплоти.

З-за спини у Шмаленчихи насуплено зазирнув в темряву палати й санітар Федір. Він ходив за старшою сестрою, наче теля, і був, мабуть, єдиним створінням на світі, яке інколи отримувало від неї зовсім крихітну порцію тепла й ласки. Саме зараз процес здобування ним цієї ласки був перерваний, Шмаленчиха раптом зірвалася з кушетки в ординаторській, застебнула халат, поправила розкошлане волосся й подалася коридором, прислухаючись під кожними дверима. Тож Федір був цієї миті годен розірвати своїми залізними ручиськами кожного, на кого вкаже об’єкт його пожадань.

Іван і петро лежали тихо. Вони вже знали кепський характер старшої сестри, тож не збирались ані сперечатися, ні виправдовуватися. Треба було просто перетерпіти цю раптову грозу.

Шмаленчиха й справді вже майже заспокоїлася, а тут ще й Федір із-за її спини показав свій волохатий кулак і пробурчав низьким сиплим голосом:

– А то дивіться! я шуткувати не буду!

Тоді старша сестра причинила двері й у шпаринку, яка залишалась до повного зачинення, проказала вже спокійним і майже доброзичливим тоном:

– Та просто получите по укольчику!

І це було найнебезпечніше.

Петро хвилин із десять лежав мовчки, й Іванові вже здалося, що сусід заснув. Коли раптом пружини зарипіли, й той сів, спустивши ноги на підлогу.

– Але ж ти і мєдлєний. Давай бистріше розказуй. Бо й справді вколють, три дня під вікном стоятимем, пошевелиться буде больно.

– То, може, завтра? А зараз спати?

– Давай-давай розказуй. Куда вже тут спать!..

Двері зачинились не тільки гучно, але й міцно – Іван одразу ж, спотикаючись, повернувся на тих кілька сходинок угору й спробував налягти на двері, щоб хоч трохи посунути. Та його спроба була марною. Іззовні, із підвального коридору Спілки, навіть світло сюди не