Читати книгу - "Загальний аналіз (збірник)"

– Ні-ні! до дна давай! Ти що, мене не поважаєш? Не поважаєш мою творчість? приречено ковтнувши залишки пекучої горіляки з присмаком вапна, Іван пожадливо почав запихати до рота шматки вже добряче прокислого помідора з так само несвіжою, звітрілою цибулею. У роті утворювалась гидотна каша, проковтнути яку було майже несила. На щастя, саме в цей момент жіночка в брудному білому (а точніше – жовтому) фартушку принесла їм на стіл дві миски гуляшу з картопляним пюре. Щоправда, слово «пюре» мало стосувалося цих крупних і слизьких крохмальних шматків: складалося враження, неначе грубо порубані коренеплоди в каструлі з окропом товкли самі себе, не чекаючи товкача, і тому не довели справи до цілковитого завершення.

– Дякую, тьоть Ань! – Вишкірився до жіночки Євген. – У вас сьогодні все таке смачне. Ну прямо як удома в мами!

Іван із сумом пригадав бурштинову прозорість наваристої юшки з галушками, яку готувала марина, її легкі й пухкі, аж повітряні, вареники та сирники й із зусиллям увіпхнув до рота виделку з хрящуватим шматком яловичини. Євген і собі заходився коло гуляшу, водночас наливаючи до склянок, хоча цього разу трохи менше, ніж попереднього, грамів десь по сімдесят.

– Ця Спілка, – Він, не припиняючи жувати, зробив якийсь округлий рух рукою, усе ще стискаючи в ній пляшку, – це ж кишло! Балаган! Вертеп! – Євген поставив пляшку і, відклавши виделку, узявся жестикулювати вже обома руками. – Я собі тисячу разів зарікався сюди не ходити. Ні ногою!

– Ну, слухай, ти давай розкажи про ті підвали, ілі шо то було? Бо мене вже й на сон тягне, і даже жрать хочеться од твоїх описаній, – Петро сказав це в темряві гугняво-заспаним голосом і зарипів пружинами ліжка. – По существу давай чи то, як його, по суті?..

– По суті, всі вони, ті, що там сидять, – це ж трутні, графомани… – Євген трохи знизив голос і схилив обличчя над мискою з гуляшем. – Вони ж усе життя тут штани протирають. Тьху! Вони свій народ із вікна тролейбуса бачать…

Неприязнь гуснула в Євгеновому голосі, загрожуючи ось-ось перейти у відкриту ненависть. Але він, видно й сам це зрозумівши, знову схопився за пляшку.

– Давай по третій. Нехай вони виздихають.

«Узагалі-то третя п’ється за любов», – Майнуло в Івановій голові, але наступної миті Євген уже цокнув своєю склянкою об його та рвучко перехилив напій. Іван автоматично повторив цю дію й зажував пекучу гіркоту залишками салату. горілка вступила в голову, стіни з червоно-чорними малюнками неначе трохи відступили вглиб. Він роззирнувся довкола.

– Гарні малюнки!..

– Е-е-е, мазанина! – Відрізав Євген, пирскаючи з рота червоним лушпинням помідора. – Стилізація для вишиваних патріотів… А ти взагалі знаєш, де ми оце зараз сидимо?

– У Спілці письменників? – Іван перепитав, хоча це й так було цілком очевидно.

– Та ні, це й так ясно. Я тобі про інше сказати хочу. Ми ж у підвалі, вірно?

– Ну, так… – Іван не мав що заперечити, таки справді в підвалі.

– Так ото ж. Тут, на печерську, цих підвалів… Як би це тобі пояснити… словом, вони засекречені!..

– Як це – засекречені?

– Ну, тобто, може, і не засекречені, але… Тут, кажуть, десь зовсім поряд, підземний хід пролягає.

– Підземний хід? метро?

– Та яке там метро? – Євген аж слиною бризнув, обурений Івановою нетямущістю. – Кажу ж тобі, хід підземний! Комуняками виритий! Розумієш?

– Не… не зовсім… – Іван не прикидався, він щиро не розумів. Від випитої горілки весь уміст голови зробився червоним і теплим, хотілося схилитися на стіл, підкласти лікоть під голову й подрімати.

– Комуняки! прорили! Тут же поряд ця… Адміністрація президента! А раніше що це було? ЦеКа! Утямив тепер? – Євген заговорив короткими, гучними фразами, схилившись майже до обличчя Іванові. – І звідти, із ЦеКа, у них був хід, яким вони могли добратися непоміченими спершу в Нацбанк, отут, поряд. Ти ж знаєш?..

– Ну, знаю… – Іван кивнув.

– Так, а від Нацбанку цей самий хід тягнеться до Кабміну. І далі – у Верховну Раду.

– Он як…

– Ось так. І вони свої чорні справи могли вирішувати так, що їх ніхто не бачив! Зрозумів?

– Здається, зрозумів. – Іван провів язиком поза зубами. Шматочки жилавого гуляшу де-не-де позастрягали, і це було не вельми приємно. Та й узагалі, вся ситуація й атмосфера не видавались найкомфортнішими.

Тим часом позаду них, за столом, розмова не просто собі точилася, а робилась дедалі голоснішою, хоча й без особливих агресивних ноток. Євген з Іваном на мить змовкли, прислухаючись і намагаючись хоч трохи зрозуміти, про що йдеться.

– Я ото таких романів, як та його «переверзія», можу за рік із десяток написати! – Майже кричав лисуватий брюнет із червоним набряклим обличчям. – Та й у поезії він теж нічого не зробив. Я читав його вірші своїй дочці, бо кажуть, що його дуже молодь цінує. Так дочка мені сказала прямо: «папа, я нічого не поняла».

Іван обережно озирнувся. Брюнетів за столом позаду було двоє; той, що говорив, мав бороду й високе чоло. Другий, навпаки, красувався густою чуприною, але обличчя мав виголене. Третім із ними сидів блідий русявий чоловік із рідкими вусами під довгим носом.

Євген схилився обличчям майже на самий стіл і прошепотів у бік Івана:

– Ну, завелися, графомани… Але та «переверзія» і справді рідкісне ге… А з ним носяться як із писаною…

Другий брюнет у цей час голосно гикнув і перебив свого співрозмовника:

– А давай я вірш прочитаю!

– Давай, миколо! Ужар! – Погодився лисуватий. – Люблю я твою поезію…

Микола непевно підвівся, спираючись на стіл:

– Це з минулого літа. Удома, у матері, написалося…

Він витримав паузу, обтер губи. У всьому просторі ресторану запанувала тиша. Обвівши всіх присутніх трохи каламутним поглядом, микола провів правицею по пишній шевелюрі й, закинувши голову