Читати книгу - "Викривлений простір"

Сіли за стіл.

— Я в тебе переночую. Добре? Не хочеться їхати додому, завтра дуже рано починається операція, унікальний експеримент, а від тебе до клініки рукою подати. Добре?

— Про що запитуєш? Певно, добре… Вероніці сказав, що будеш у мене?

— Вероніці? — відчужено перепитав Антон, зустрівся з братом поглядом і довго дивився, мов нічого не розуміючи. — Я можу їй подзвонити від тебе. Але вона не чекає. Коли операція затягується, я, буває, залишаюся ночувати в клініці. І часто забуваю подзвонити. Все гаразд…

— Ти щойно з роботи?

— Ні. Знаєш, останнім часом… Я так втомлююсь… Ти ж чув, напевне, що зараз діється?

Микола якомога природніше звів брови у здивуванні.

— Що ти маєш на увазі?

— Позавчора викликали машину «швидкої допомоги» і забрали просто від операційного столу нашого анестезіолога. Психоз… Останнім часом трапляється багато таких випадків. Ти ж не міг не чути про це.

— Так, дещо чув, — ухильно мовив Микола. — А що з вашим анестезіологом? Розкажи.

— Все це дуже сумно і дуже нецікаво, Миколо. Митрофан раптом почав кричати: «Ні! Ні! Я на роботі! Ви можете дати мені спокій?!» Кричав і сміявся водночас на всю операційну, потім брутально лаявся і реготав: «Ну, дають газу, пройди! Ну, дають!» А потім кинувся зі сміхом на одного з хірургів, лоскотав його і вигукував: «Я тебе виведу на чисту воду, маргончик! Мене не обдуриш! Я тебе давно упізнав!» Ми кинулись на нього, скрутити хотіли, але він порозкидав нас, як дитинчат, з високо піднятою головою вийшов з операційної і, звертаючись до того хірурга, голосно сказав: «Приходь до мене вночі, як завжди, потеревенимо, а то причепився під час операції, нахаба!» Ми зачинили його, коли він зайшов до роздягальні, і викликали машину. Я його дуже добре знав. Ми з ним часто стояли разом на операціях, товаришували. Миколо, що це таке? Останнім часом… Що це за «маргони», що в багатьох на вустах?

— Ми привидами не займаємось, — безтурботно розсміявся Микола. Йому стало моторошно, але він ані подихом не виказав свого стану. На якусь мить виникло бажання розповісти братові про невідомий космічний об’єкт, помічений на орбіті довкола Землі, але утримався, оскільки у рішенні Вищої Ради говорилося: «Діяти виключно силами Ради, без розголосу, аби не викликати непотрібної паніки й непорозумінь серед населення». — До тебе ж вони не приходять ночами? — поплескав Антона по плечу.

— До мене ще ні. Але до моєї знайомої… В неї вся стіна завішана картинами про маргонів.

— Твоя знайома зараз, мабуть, в психіатричній клініці, а тобі, Антоне… — почав глибокодумно Микола, але брат перебив його:

— Моя знайома зараз живе за адресою: Фібули, 16, помешкання 18, — і займається науковою діяльністю, якщо все те можна назвати науковою діяльністю…

Микола запам’ятав адресу і подумки повторив двічі, щоб не забути.

— Як її звати, твою знайому?

— Гіата Біос. І, до речі, вона ніколи не потрапить до психіатричної клініки. Якщо вона божевільна, то це її нормальний стан.

— Он як? — Микола розхвилювався, але намагався приховати це від Антона. — Ти давно знаєш Гіату Біос? Розкажи мені. Можливо, я зможу тобі щось порадити.

— Чи давно я її знаю? Ні, зовсім недавно, і познайомилися ми з нею за дивних обставин. Якось їхали з Митрофаном у машині, до речі, з тим анестезіологом, котрого позавчора забрали в психіатричку, а жінка з дитиною на руках стояла на троту. арі. Мені чомусь закортіло її підвезти, а Митрофан ще сміявся з мене, мовляв, даремно я лицарствую. Але ми зупинилися, і вона сіла в салон. А потім почалися химери. Дитя верещало в неї на руках, в мене того дня настрій був дуже гарний, я почав якось розважати малого, сказав, що заберу його до себе, якщо буде плакати, ну, сам знаєш ці прохідні жарти: на портфель йому показую, мовляв, сюди тебе покладу, бачиш, який великий портфель. А жінка теж почала підспівувати мені: не треба такого вередуна, забирайте його до себе. Взяв я малого на руки, а Гіата попросила машину зупинитися, вискочила з салону і, доки я очима лупнути встиг, вона зникла. Отак ми з нею познайомились. Власне, познайомилися ми з нею того ж дня, трохи згодом. Ми з малим, його Серафимом звати, відразу також вийшли з салону. Але наздогнати жінку не змогли. Вона мов крізь землю провалилася. Серафим повів мене до парку, на прогулянку. А потім він сам привів мене до Гіати, але так, ніби то я сам прийшов: давай, каже, зайдемо в будь-яку квартиру, попросимо голку з ниткою, бо в мене ґудзик відірвався. І я сам подзвонив до першої-ліпшої квартири, а в тій першій-ліпшій квартирі жила… Гіата Біос. Уявляєш? Отак ми познайомилися.

— А хто вона?

— Каже: біолог. Але ніде не вчилася. Домашнє виховання. І зараз ніде не працює. Запевняє, що не хоче зв’язувати свободу своєї наукової творчості з жодним інститутом. Експериментує з нікі, голови їм відрізає…

— Скільки їй років?

— Десь мого віку, трохи ніби молодша. Миколо, вона не божевільна, але… Все. це дуже страшно, і За цим щось приховано. Я так відчуваю. І цей Серафим, вундеркінд…

— А на стінах, кажеш, намальовані картини? Маргони? — Микола все ще нагамався утримувати на обличчі хоч натяк на усмішку. — А які вони, маргони?

— Зелені, стерви, з відростками якоїсь непевної форми… Схожі на мацаки. Маразм, ге ж, Миколо? Жахливий масовий маразм.

— Ти перевтомився, Антоне, але… Я просив би тебе, коли ще буватимеш у цієї Гіати, спробуй розпитати її про маргонів, про її Серафима. Можуть бути цікавими і корисними найменші подробиці.

— Ви займаєтесь цим?

— Психози, які справді можна назвати… — почав Микола, але відразу й замовк. — Не хвилюйся. Я певен, що дуже скоро вдасться докопатися до істини…