Читати книгу - "Над планетою — «Левіафан»"

— О ні, що ви, пане Ріхтер! — майже одностайно загуділа юрба репортерів.

— Більше, більше деталей!

— Завтра про них знатиме весь світ…

Діждавшись тиші, Ріхтер повів свою розповідь далі:

— «Секрет» номер три вам, безперечно, давно відомий — рушійною силою нашого корабля буде ядерне пальне. Джерело невичерпної енергії. Завдяки невиснажності своїх реакторів «Левіафан» фактично стане незалежним від землі, він зможе роками перебувати в просторі, зможе стати постійним супутником нашої планети.

— Це ж казка! — не втримався хтось із присутніх.

— Надійний спостережний пункт…

— Блискучий воєнний розвідник…

Але Ріхтер швидко замотав головою. Не пункт і не розвідник. І взагалі абсолютно невоєнний корабель. Якщо вже пофантазувати по-справжньому, то, на його, Ріхтерову, думку, в майбутньому «Левіафани», десятки, сотні «Левіафанів» стануть чудовими сонячними здравницями, кораблями радості й спочинку. І, звичайно ж, за ними навічно закріпиться нелегка, почесна роль трударів-перевізників, які поєднають континенти і зблизять народи. Ріхтер на раз знітився, йому зробилося недобре під насмішкуватими, відверто неприхильними поглядами репортерів, і, щоб якось віднайти в собі певність, він заговорив перебільшено сухим, діловим тоном:

— Є ще один «секрет», панове, і я не побоюся відкрити його вам. Не побоюся тому, що цей «секрет» давно опублікував у своїх працях російський вчений Ціолковський: в міру збільшення обсягу корабля його підйомна сила росте набагато швидше, ніж його мертва вага. Ще в тридцяті роки конструктор Акерман підрахував, що, якщо дирижабль з газообсягом в 200000 м3 здатний переносити 6 літаків, то корабель обсягом в 600 000 м3 візьме на борт 60, а то й всі 70 літаків. Як бачите, збільшення розмірів корабля в три рази дало зростання підйомної сили в 10 разів. І що далі, то ця диспропорційність збільшується. Повітряний простір необмежений, під хмарами немає тієї тісняви, яка так зв'язує людство на шумливих земних трасах. Чим більшими будуть наші аеростати, тим більше дармової — повторюю: дармової! — сили ми вирвемо у природи.

Замовкнувши на мить, Ріхтер знову посміхнувся, дружньо і щиро.

— І нарешті… газ. — Слово це він вимовляє коротко, наче кидає в натовп репортерів важкий, насичений вибухівкою снаряд. Слово крутиться, росте, блискотить у своїй магнетичній привабливості». Ось-ось воно вибухне, розшматує натовп, повалить людей на землю. — Газ абсолютно безпечний!

Ріхтер змовк. Навмисне закутався підкресленою офіційністю, похмурим холодком. Знав, що його пояснень буде не досить, що зараз його закидають питаннями, їдкими репліками… Вони ж прийшли сюди саме ради цієї таємниці. А він їм: «Газ абсолютно безпечний!» Давно відомо, що «флегматизований водень» — абсолютно безпечний. Хай він, Ріхтер, відкриє завісу над самим газом, над деякими сумнівними фактами минулого.

— «Цюріхер цайтунг» просить інформації по суті.

— «Кельніше нойє пресе» цікавиться секретом Браузе.

— «Мюнхенер блатт» — чому ми обмежуємося російським газом?

— Де папери доктора Браузе?

— Папери Браузе!

— Папери!..

Ріхтера пройняло нервовим дрожем, він вперся спиною об дерев'яний стенд, зціпив кулаки. Йому здалося, що роздратовані репортери, забувши про всі правила пристойності, кинуться зараз на нього з лайками, розтопчуть його, задушать від злості.

Він підняв очі, ввібрав у себе сотні блискавок, море досади.

— Панове!.. — гукнув у репортерське юрмисько. — На жаль, секрети й таємниці — не моя сфера. Більше я не можу вам нічого сказати. Дякую за увагу. «Левіафан» жде вашого теплого слова і вашої підтримки.

Він кивнув головою і пішов геть.

Ріхтер поспішає. Через це він метушиться по кімнатах, шукає якісь документи, щоразу зиркає на годинник. Через це думки його кружляють, як підхоплене вітром осіннє листя. За годину має прибути залізничний транспорт зі Сходу, найдорожчий подарунок професора Арсентьєва й Ганки Крижанич, — шість вагонів рідкого водню. Кремпке постарався, щоб під'їзні колії заводського вузла в останній день вийшли з ладу. Усе продумав товстий хитрун! Чого ж? На цілком солідній, технологічній підставі розпочав ремонт колій, блокпостів, сигналізації… Тепер доведеться транспортувати «флегматизований водень» в авто-газгольдерах через усе місто. І на станції якийсь неспокій. Підозрілі елементи (як повідомили Ріхтерові по телефону) ще зранку товчуться біля товарних естакад. Буде стихійний «протест» населення, демонстрація обурених «мас».

Зірвавши з вішалки плащ і натягнувши капелюха, Ріхтер кидається до дверей. Рука його ніяк не може намацати замок. О прокляття! Завжди так буває, коли дорога кожна хвилина. Двері нарешті відчинені, Ріхтер робить крок уперед і в ту ж мить вражено стає на порозі.

Перед ним — Гельдин брат Віллі, хлопчина років десяти, — світлий чубчик лізе на зеленкуваті блискучі очі, в очах недитяча серйозність.

— Пане Ріхтер…

— Що тобі?

— Я маю розповісти вам одну річ. Дуже важливу. Дозвольте… — хлопець хоче переступити поріг Ріхтерової квартири, але той безцеремонно випроводжає його на сходи.

— Потім, Віллі! Потім!

— Але ж послухайте… Дуже важлива справа…

Ріхтер зачиняє за собою двері, кидає в кишеню ключ.

Глянувши на розбентеженого хлопчину, він враз проймається до нього симпатією. Важлива справа? Що ж, вони можуть поговорити і по дорозі. Нехай Віллі — якщо він, звичайно, має охоту! — їде з ним на станцію. Згода? От і добре.

Машина зірвалася з місця і, ніби бажаючи надолужити прогаяний час, понеслася залюдненими міськими вулицями. Ріка прошугнула під мостом, як застигла лава вулкана. Двоє поліцейських налякано відсторонились з дороги. Колеса вищали на поворотах, ніби ось-ось мали відірватися геть, широкий капот націлювався то в один бік, то в другий, нарешті вилетів на широкий проспект і мчав просто до приміщень станції.

Ще здалеку Ріхтер побачив стовпище людей, які, розмахуючи руками й гаряче перемовляючись між собою, стіною загородили головний вихід на майдан. «Буде робота», — подумав Ріхтер, загальмовуючи машину. Встав вільно, байдужно, ніби його й не обходила та розгойдана людська тіснява.