Читати книгу - "Тринадцять градусів на схід від Грінвіча"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Шульков засунув листи до кишені і, з'їхавши на лід, побіг до протилежного берега, туди, де за торосами ледь маячів будиночок водокачки на Чистому ручаї.
Розділ п'ятий
ТАЄМНИЦІ СПЛЯЧОГО РИЦАРЯ
Іван Іванович Журальов піднявся на другий поверх і постукав у двері з табличкою «Головний лікар». Ніна Павлівна зустріла чоловіка таким поглядом, після котрого вину могло полегшити лиш щиросердне зізнання. Вона ніколи не ревнувала чоловіка, проте кожного разу не забувала нагадати жінкам, які виявляли до нього інтерес, що була більше, як на десять років молодшою, що сімнадцятилітньою медсестричкою витягла його з вогню смертельно пораненого і виходила в партизанській землянці, серед Пінських боліт, на маленькім клаптику тверді.
Така заява мала означати, що віддавати його кому б там не було вона не збирається. Ця англійська леді, звичайно, в рахунок не йде. Через кілька днів розтане разом із своєю яхтою за Форландською затокою, «як сон, як вранішній туман…».
У Баренцбурзі, де Журавльови жили вже сьому полярну, історію Ніни Павлівни і Івана Івановича, та власне і їх характери, знали всі. Дехто з молодих пробував навіть іронізувати, кепкувати над такою сімейною ідилією. Однак це не впливало на авторитет Журавльових. Навпаки, Ніну Павлівну вважали жінкою бойовою і рішучою..
— Я прийшов до тебе порадитись, — з порога почав Іван Іванович. — Цей містер Белч розповідав…
— А може, почнеш з того, що тобі розказувала його люба донечка? — перебила його Ніна Павлівна. — Ви так гарно прогулювались… Весь Баренцбург милувався вами.
— Що ж, можна почати і знпеї, — пропустивши повз вуха іронію, вів далі Журавльов. До речі, у неї славне ім'я — Джейн. Про що вона мені говорила, я розібрав не все, проте дещо все ж таки… розкумекав.
— Що саме? — Ніна Павлівна сиділа за письмовим столом і вертіла в коротких пухлих пальцях ручку.
Іван Іванович знав, що то не ознака її нервового напруження, просто тут, на Півночі, паста в ручках часто охолоджується і доводиться весь час гріти в руках. Ця звичка була характерною для багатьох.
— Хвилюється вона за батька. Серце у нього слабе, а він невгамовний. Так от, її батько, містер Белч розповідав нам, що на борту їх літака, ну того, який розбився на плато за Грен-Гарбуром…
— Послухай, який літак? Коли розбився? Ти говориш так, ніби я теж була на прийомі і знаю стільки, скільки ти.
— Ну, наприкінці війни летіли вони з Мурманська до себе на базу і отримали шифровку: наказ забрати на норвезькому березі якогось там джентльмена. Забрали і напоролись на «месерів». Під час бою витратили пальне і тут, над Сплячим Рицарем, гробонулися. Всі загинули, а його викинули з літака… От він тепер приїхав сюди розшукати і забрати їх тіла. Хоче поховати своїх хлопців в Англії. Тепер зрозуміло?
— Тепер дещо прояснюється. А хто той джентльмен, якого вони підібрали в Норвегії?
— Про нього й мова. Він, виявляється, був хворий. Якась дивна хвороба… Я, правда, послав з ними Людмилу.
— І ти думаєш, вона тому хворому допоможе через тридцять років після його смерті?
— Зачекай з жартами. Вони підозрювали тоді, що в того Кребса холера, а може, чума. Могли, звичайно, помилитися… Лікаря ж з ними не було.
— Господи, які ви всі мужики… Тут спеціаліст потрібен, бактеріолог, епідеміолог. Коли там була чума, то її бацили небезпечні і через сто років, особливо у трупах. — Ніна Павлівна вийняла з ящика столу пачку «Біломора» і закурила. — А ти послав Людмилу і заспокоївся!
— А кого я пошлю? Що, в мене кожен другий спеціаліст по бактеріях а чи епідеміях? Добре, Людмила нагодилась. Все-таки людина з медичною освітою, до того ж комсорг.
Ніна Павлівна щось напружено обдумувала і Журавльов вирішив заповнити паузу:
— Я от теж згадую. Щось я читав у Василя Федорова про сенегальські полки.
— Вельми великий медичний авторитет твій Василь Федоров.
— От ти все іронізуєш, а це факт з життя. Розкопали могили, розумієш, і почалась епідемія. Поети, вони теж користуються достовірними фактами. Інколи…
— Питання ясне, їдемо!
— Куди?
— На плато, туди, куди пішла експедиція.
— Паром уже відійшов…
— На катері переправимось, а далі — на лижах…
— На лижах?
— А що? Чи ти забув, як на них ходять? — Ніна Павлівна енергійно заходилася скидати з себе халат.
У двері постукали.
— Заходьте! — Ніна Павлівна вже одягала шубу.
На порозі кабінету зупинилась старша акушерка і гардеробниця.
— Що скоїлось?
— Та от… Увірвались двоє. Давай їм Дуню Бистрову. А в неї пологи. Я їм пояснюю, що вона от-от дитя народить, а вони не вірять, кричать, вимагають побачення. Всі вазони в коридорі обірвали, де яка квіточка…
— Букет, знацця, для Дуні, — підказала гардеробниця. Ніна Павлівна рішуче попрямувала до дверей.
— П'яні?
— Та ні, тверезі.
— Ніби не пахло, — знову вставила гардеробниця.
— Чого ж це їм так не терпиться? Хто вони? Звідки?
— Миколою його звати, — виступила наперед стара. — Та ви його знаєте. Це той, котрий вертольотчик.
— Вертопрах він, а не вертольотчик, — кинула Ніна Павлівна. — Ану ходімо, я йому зараз усе поясню, поганцеві!
— Та їх вже нема, побігли, — сказала акушерка.
— Подались до консульства Радянську владу
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Тринадцять градусів на схід від Грінвіча», після закриття браузера.