Читати книгу - "Монети для патріарха"

— Як?! — Мусій мало не підстрибнув.

— Ну, як. Послали нас на війну проти шведів. Ідемо, лаємося потроху — бо й далеко, і навіщо оця війна, ніхто не знає. Раптом нас завертають — до Санкт… тьху! Словом, до Пітера. Одного разу просипаємося, а ми оточені звідусіль військом. Відібрали в нас зброю і сказали, що тепер ми на каторзі. Вічно.[45]

До Пройдисвіта дійшло, що каторга — це не турецька галера, як він звик думати, а тип ув’язнення.

— Ну, мені та ще кільком удалося вирватися. Дійшли до Січі.

— Коли ви, — несподівано втрутилася Мар’яна, — йшли нашими вже місцями, то наказ був з Москви — схопити. Але гетьман відписав Меншикову, що схопити неважко, але вести вас до Пітера нема кому, бо козаки вас відпустять.[46]

Мусія неначе нагаєм оперіщили. Гетьман брехав! У сердюцьких та компанійських полках повним-повнісінько було іноземців, та й, відверто кажучи, хіба серед наших немає таких, що й рідну матусю на каторгу поведуть? Скільки завгодно! Чого доброго, а такими мерзотниками можна греблю гатити.

Багато гріхів відпуститься гетьманові за те, що не став хапати невинних.

Вранці, простившись із січовиками, четвірка вирушила в путь. Не знаючи, що робить погоня…

…Борисов, діставшись до відомого вже нам хутора, побачив, що там товпиться народ, серед людей майнув і батюшка.

— Ну-ка! — злізаючи з коня, рявкнув преображенець. — Ты! — Його палець ткнувся в груди старого, вочевидь бувалого у бувальцях козака. — Донеси, што случилось!

Козак, що, до речі, був сотенним товаришем,{28} а за походженням — дрібним шляхтичем, не звик, аби з ним так поводилися, проте задиратися не випадало. Тож, побажавши подумки Борисову нарватися на кулю в першій же сутичці, він з нехіттю пояснив:

— Померли всі. І родина Петренків уся, і робітники.

— А от робітників двох і не вистачає, — не по чину встряв якийсь хлопець.

— Перед смертью они блевали?

— Правда ваша, — підтвердив сотенний товариш.

— Какого цвета? — не давав йому оговтатися Борисов.

— Зеленуватого, я й сам подумав, що, мабуть…

Борисов лише рукою махнув.

— Все со двора вон! Все, кроме попа!

Коли наказ був виконаний, порутчик підійшов до отця Василя.

— Што они тебе говорили на исповеди?

У священика з переляку очі стали як дві ринки, рука сама собою пішла творити хресне знамення, йому дуже кортіло сказати Борисову: «Ізиді, сатано!», але язик не слухався.

— Указ царский читали?

Нещасний батюшка замотав головою, і порутчик зі злістю згадав, що Брацлавщина на папері залишалася польською.

Проте він мав деякий досвід допитів та розслідувань. Священик явно зрозумів, про який указ мова. Отже, хоча й не зачитували, проте поголоска дійшла.

— То ты против царя православного не моги! Его патриарх помазал! И указ есть! Про все, на исповеди открытое, доносить!

Отець Василь був просто розчавлений.

Урешті-решт, від нього вимагали розкрити таємницю сповіді не живої людини, а мертвої.

— Йому платив Кочубей, аби він для Кочубея все винюхував.

Борисов мало не сплюнув. Кочубея на такому не візьмеш, відіпреться, скаже: «я вистежував ворогів Великого Государя». Хто отруїв — цікаво, але як його знайти? Взяти на тортури першого-ліпшого, хай зізнається і на когось скаже? На Мазепу? А той скаже — брехня…

Ні, якщо взяти гінця, то є сенс йому й це вбивство пришити, тим більше що він отут точно був. Але як його взяти?

…Коли Борисов відійшов подалі від хутора (аби галас не заважав думати), несподівано перстень на його пальці став пульсувати.

Здивований до переляку преображенець підніс діамант до очей і побачив людське обличчя. Дуже знайоме обличчя.

Чаклун відчинив двері лабораторії і наказав принести кофію.

Він ніколи ще не розмовляв через два діаманти на таку відстань і вимотався, наче після жорстокого бою. Але іншого виходу він не бачив: двох «колег», що невідь-звідкіля взялися, та й зараз Бог знає, у кого вони вчаться, краще знищити. Нікому не дано передбачати майбутнє — можуть стати поперек дороги. То краще нанести їм удар зараз, поки вони не знають навіть і про саме його існування.

До речі, Борисов так і не зрозумів, що після виконання наказу він стане зайвим. Ненадовго. Бо зайві взагалі довго не живуть.

Щось змінилося. Лятавка неначе отримала якісь відомості — можливо, й справді отримала, — і вони прискорили свій рух.

Про те, що знаходяться вже на землях Ханської України,{29} вони зрозуміли лише тоді, коли назустріч трапився гонець, який зупинив коня і якимось безбарвним голосом повідомив:

— За мною їде ясновельможний пан гетьман!

Подумав і невідомо навіщо уточнив: