Читати книгу - "Діти Праліса"

— Ласкаво просимо до нашої оселі, — запросив Липень і рушив до своєї хижки.

Усі пішли слідом. Дід шкандибав, накульгуючи на ліву ногу, і потай розглядав Мурка та Нікеля. А ті, роззявивши роти, дивилися на дивні хати-верболози. Пташка йшла поруч з Мефодієм, тримаючи його за руку.

— Як ти сюди потрапила? — спитав її упир.

Пташка посміхнулася.

— Мабуть це краще розповість Вербичка, — відповіла дівчина, подивившись на мавку, яка йшла поруч, — бо я сама недоберу. Так, Вербичко?

Мавка зробила над собою зусилля і посміхнулася.

— Та розповім уже, хоча й сама не дуже розумію, як таке могло трапитися.

До мавки тим часом підійшов Мурко і зненацька торкнувся її руки. Вербичка з несподіванки смикнула руку і трохи відсахнулася.

— Чого ти? — здивовано спитала вона малюка.

— Силу маєш, — відповів Мурко.

— Звичайно, — відповіла Вербичка, — я ж мавка! А ти ельф?

— Ні, але їхній р-родич. Я Мур-р-рко.

— Так, Мурко, я знаю, — посміхнулась мавка.

І ось уся славна компанія підійшла до верболозу Липня.

— Заходьте, — запросив дід, і всі ввійшли до оселі, де стояв уже накритий стіл.

— Які дивні житла, — зауважила Гапка, — жодної мертвої гілки!

— Відобідаєте? — запитав Липень.

— А то ж як! — відповів Никодим, з задоволенням розглядаючи стіл. — Гріх відмовитися!

Обід був доволі гамірним. Липня дуже цікавило, як ся має нечисть у далеких землях, чи дружить між собою, чи знається з людьми, розпитував про це Нікеля та Мурка, ті охоче розповідали про все старому.

— А чаклуни, знахарі?

— Є, — відповідав гном, — але інквізиція нищить усіх підряд, чи то білі, чи чорні, різниці немає. А погань людей стороною обходить, зовсім не ті стосунки, що у вас.

Липень зиркнув на Вербичку.

— Та й у нас так не завжди було.

Мавка вочевидь була чимось невдоволена, не їла зовсім, лише попивала квас.

— Вербичко, то як усе-таки Пташка потрапила сюди? — спитав нарешті Мефодій, трохи посмілівши від березової настоянки.

Мавка задумливо глянула на упиря.

— Спосіб, за допомогою якого вона сюди прибула, дуже дивний, — відповіла Вербичка. — Так роблять тільки дуже могутні мавки. Вони можуть покликати когось і за мить перенести на велику відстань, що, мабуть, і сталося з Пташкою, але я не знаю зараз мавок, які володіють такою силою…

— Берізка, — зауважив Микита, облизуючи ложку, — володіла такою силою.

— Облиш це, — сказала як відрізала мавка.

Мефодій глянув на Вербичку з неприхованим подивом. Він не розумів причини такої різкої відмови, але продовжувати розмову не став, задовольнившись тим, що вже розказала мавка.

— Погостюєте у нас? — запитала баба Одарка.

— Та, може, — відповів Андрій, — день-другий, бо що нам тут робити?

— А от і є що! — сказала раптом Пташка.

Здивовані погляди втупилися в дівчинку.

— Я обіцяла декому допомогти!

— Кому ж це? — здивовано запитав Мефодій.

— Привиду.

Мавка рвучко підхопилася.

— Про що це ти, дівчино? — обурено вигукнула вона, кутики її губ нервово затремтіли.

Пташка затнулася.

— Там… на галявині… Я не все вам сказала. Я вас не бачила, тому що саме була в хаті…

Очі мавки округлилися і сповнилися неприхованої злості.

— Я розмовляла з тим чоловіком, — продовжила Пташка, — який багато років страждає…

— Як ти посміла… — процідила крізь зуби мавка. — Збрехала мені, негідне дівчисько! Мала людська погань!

Мефодій і собі схопився на ноги.

— Но-но! Жінко! Я не дозволю нікому так розмовляти з Пташкою!

Мавка повернулася до упиря і гнівно зиркнула на нього.

— Пекельний вилупку! — крикнула вона. — Я вб’ю тебе тут-таки.

Мавка різко змахнула рукою, і Мефодій відлетів до стіни, хоча її рука й не торкнулася упиря.

— Згинь! — крикнула вона і знову підняла руку, але в цю мить пронизливо закричала Пташка:

— Не смій чіпати Мефодія! — Дівчинка рвучко викинула вперед руки, наче відштовхуючи Вербичку, і…

До мавки було декілька кроків, і Пташка, звичайно, не могла до неї дотягтися, проте Вербичка несподівано скрикнула і відлетіла у протилежний