Читати книгу - "Діти Праліса"

— От засранець! — вилаявся водяник. — Гапко, ану відвернись!

Жінка зрозуміла, що зараз буде, і відвернулася.

Никодим скинув шаровари, нагнувся і показав хащуну голий зад.

— Осюди мене й поцілуй! — зареготав водяник і надів шаровари.

— Все? — спитала Гапка.

— Все! — відповів Никодим.

— Кому-кому, а тобі так точно сором очі не виїсть, — вдаючи обурення, сказала Гапка.

— Швидше я йому їх повиїдаю, — сказав Никодим і, цілком задоволений своїм дотепним жартом, гордо розлігся на піску.

Тим часом Мефодій не знаходив собі місця і ходив вздовж коси біля човна.

— Мо’, рушимо вже? — зупинившись спитав упир. — До Рудки звідси рукою подати… Чого його чекати?

Усі розуміли хвилювання упиря, і оскільки вже трохи одпочили, то посідали в човен, відштовхнулись від берега й попливли вздовж туманної стіни.

Дмухнув вітрець і погань підняла вітрила.

По цей бік туману береги Переводу були іншими: ані грузьких боліт, ані високих очеретів; самі ж береги були крутими і порослими густим березовим лісом. Деякі берези були просто велетенськими, поміж них виднілися неймовірних розмірів кремезні дуби, а попід берегами росли крислаті верби. І жодних ознак перебування тут людини!

Водяник дивився за борт на воду.

— Бачите, — вказав він рукою на каламутні, руді вихори у воді, — це Рудка, ми майже на місці.

— Березові гаї, яких світ не бачив, і річка Рудка, — задумливо проговорила Гапка. — То звідси й така гарна назва — Березова-Рудка?

— Так, — відповів Никодим.

— Пташка потрапила у неймовірно гарне місце, — сказав упир.

— Але як саме потрапила? — доречно зауважив Андрій, але Мефодій його не почув.

— Дивіться! — раптом вигукнув Никодим. — Під вербами!

Усі глянули туди, куди вказав водяник.

Під вербами, над самою водою, сиділи вродливі молоді жінки і розчісували коси. Побачивши човен, вони привітно замахали вербовими гілками.

— Берегині! — гукнув їм водяник і помахав рукою.

— Схоже, нас уже чекають, — сказав Андрій чомусь не дуже радісно.

Берегині пострибали у воду і незабаром виринули біля човна. Водяник одразу ж підтягнувася, розправив плечі, розгладив вуса, в його очах заграли бісики, а вуста розпливлися в солодкавій усмішці. Берегині у відповідь зайшлися дзвінким сміхом і заходилися пірнати, плескатися і грайливо кружляти круг човна.

Вони уже ввійшли у гирло Рудки, а берегині і далі супроводжували їх. Мефодій встав і почав тривожно вдивлятися в далечінь, де вже виднілася пристань Березової-Рудки. Люди на березі теж помітили човен, заметушилися і почали збігатися до причалу. Мефодій стояв і очей не зводив звідти, бо людей щораз більшало. Його друзі позирали то на пристань, то на нього. І ось тривога в очах упиря змінилася радістю, обличчя проясніло і упир заусміхався: наперед з юрби виступила невисока, струнка чорнява дівчинка, і Мефодій одразу впізнав її — так, це була Пташка, вона замахала рукою, і упир привітав її у відповідь.

Човен пристав до берега.

— Здоров був, Никодиме! — привітався водяник Микита, спускаючись до човна.

— І тобі дай Бог здоров’я, Микито, — усміхаючись, відповів Никодим і кинув Микиті мотузку, щоб той підхопив її і намотав на кілок.

Мефодій першим вискочив з човна на берег; назустріч йому вже бігла Пташка.

— Мефодію! — кричала дівчина, і по її обличчю бігли сльози.

Підбігши, дівчинка кинулася упиреві на шию, обняла і міцно-міцно поцілувала в щоку.

Упир не втримався і собі схлипнув.

— Пташко… Дівчинко моя… Як ти тут?

— Та добре, добре, — тихо відповіла дівчина, тулячись до грудей упиря.

Андрій, Гапка і інша нечисть теж вийшли на берег. До них підійшли Липень, Вербичка, Одарка і Первосвіт.

— Як добралися? — чемно запитав старий знахар.

— Та добре, — відповів Андрій.

— Навіть цікаво було! — мотнув гривою Коник.

Дід глипнув на заляпаний кров’ю човен.

— Та бачу, бачу, — сказав старий. — Дісталося, мабуть, добряче…

— Авжеж, та тільки не нам! — посміхнувшись, відповів Никодим.

— Ти, мабуть, Никодим, — сказав Липень, з цікавістю розглядаючи його, — водяник-запорожець…

Никодим ґречно вклонився і розгладив вуса.

— Пташка розповідала багато про вас, так що позаочі ми вас усіх знаємо. Мене ж звати Липень. Ось моя баба Одарка, це — Вербичка, мавка, володарка нашої діброви, а це — онук мій, Первосвіт.

Усі троє вклонилися прибульцям, Андрій, Гапка і біла нечисть відповіли їм.