Читати книгу - "Мереживо людських доль"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Митро сидів на стільці під новою хатою, якої вогонь не торкнувся, тримаючись за голову. Сусіди, зібравшись в зграї, гомоніли між собою, жаліли Митра і Натальку, але підбадьорували, що буває й гірше.
— Дякуйте Богу, що самі живі лишились. Що там та кухня? Давно пора було завалити, лиш вигляд подвір’я псувала, — казали одні.
— Ото ж, таку хату звели, жити маєте де. Не на вулиці ж лишились, — добавляли своє інші. — Дякуйте богу, що хлів не зачепило та столярню.
— Так. Так. Дякуйте Богу, що то не хата згоріла, а тільки кухня. Слава Богу при меншім обійшлось! — підтакували треті.
Наталька стояла і дивилась на чорний дим, що відлітав від згарища, а самій здавалось, що вже й не змерзла. Ніби й хвороба відпустила, і легше якось дихати стало, хоча димом смерділо за версту. Усмішка, якої не помітив ніхто, несміло пробіглась по обличчі жінки. Дивно…
— Де ж воно при меншім обійшлось? Де ж воно при меншім? — ридав, звівши очі в чорне небо Митро, бо знав тільки він, що у подвійному дні змайстрованого ним бамбетля було захованих на «чорний день» понад двадцять тисяч рублів.
ЗустрічВітер…б-р-р-рррр. Чому такий сильний вітер? У повітрі кружляє листя, що перезимувало під снігом. Зараз, коли сніг розтанув, і земля трохи підсохла, все воно піднялося вгору. Сонце робить спроби вийти з-за важких хмарин, які чорно-сірими плямами огорнули все небо. Сумно у природі сьогодні. З усіх сторін віє холодом.
— Весна, а у мене настрій зовсім не весняний, — сказала молода дівчина, що стояла на зупинці поруч зі мною.
— У мене також, — відповів сухо я.
Дівчина притримувала рукою волосся, що розносилося вітром у різні боки, закриваючи їй очі та обличчя.
Я і не розгледів, яка вона, чомусь було не до цього. У голові крутилися різні думки пов’язані з роботою. Ці вічні і нескінченні папери, поїздки, засідання і все інше змішалося в голові. Дівчина підійшла ближче до мене, ніби хотіла про щось запитати, але побачивши, що я зовсім не реагую на неї, відійшла на місце, де й раніше стояла. Я раптом ніби опам’ятався, і зробив два кроки в бік незнайомки.
— Вибачте, ви щось хотіли? Я задумався. Вибачте… будь ласка.
— Ні, то ви мене вибачте, що лізу зі своїми розмовами. Я не хотіла турбувати, тільки хотіла запитати, скільки залишилося часу до приїзду автобуса. Здається, мав би вже бути…
Я подивився на годинник, потім на дівчину і знову на годинник. Час вже був пізній, а автобуса все ще не було. Він спізнювався на цілих десять хвилин, а я й не помітив.
— П’ятнадцять хвилин на сьому, — відповів я.
— О, Боже, — майже викрикнула дівчина, — я запізнюся на лекцію!
— А я на роботу. Що робити?
Я глянув на неї співчуваючи, а вона у відповідь обдарувала мене легкою посмішкою. Посміхнувся і я.
— Ну, якщо змінити ситуацію ми не в силі, тоді будь що буде?
— Будь що буде, — відповіла незнайомка, — що вже поробиш?…
— Я Олена, — простягнула мені руку дівчина.
— Олег Петрович… О-о-олег, — відповів несміливо я, і потиснув дівчині руку.
Торкнувшись її руки, я відчув, якою вона була холодною.
— Дуже приємно. Радий знайомству!
Дівчина стояла на одному місці нерухомо, і дивилася мені рівно в очі.
— Холодно… — промовила вона і сумно посміхнулась.
— Холодно, — відповів я, і знявши свого плетеного шалика простягнув його Олені. — На, накинь на голову, застудишся. Вітер зовсім не весняний.
— Дякую не потрібно. Та де ж цей автобус? — Трохи знервовано перепитала дівчина в черговий раз, відводячи рукою волосся з очей, які вітер, ніби навмисне ховав під золотистими локонами.
У тьмяному світлі однієї єдиної лампи, яка ледь освічувала зупинку, я таки розгледів її обличчя: сині очі, ледь кирпатий носик, довгі-довгі вії, і губи, як бутон троянди: соковиті і червоні. Щоки, ледь рожевіли від холоду, і додавали худорлявому личку дівчини неймовірної краси. «Красуня» — думав я.
Раптом здалека долинуло якесь гудіння. Олена зосередила свою увагу на ньому.
— Автобус, ви чуєте? Це ж мабуть автобус. Нарешті поїдемо, уффф. Я вже добряче замерзла. Ще трохи, і довелося б просити у вас шарфа.
— Чому не взяла? Я кажу: хоча вже весна, але вітер…
З-за повороту показалося світло від фар, і дівчина не чекаючи, що я закінчу фразу, підскочила і заплескала в долоні, як дитина.
— Зараз поїдемо, може ще й встигнемо, — сама себе розраджувала Олена.
— Ох, щось я в тому дуже сумніваюся, — відповів усміхаючись я.
Автобус рухався повільно, як черепаха… Здавалось, що останніх сто метрів він їхатиме цілу вічність.
Нарешті та купа металобрухту зрівнялася з нами, і двері насилу відчинилися.
— Ще цих двоє, і досить. Пасажири, пройдіть до середини! Середина майже порожня, — кричав злий водій, хоча насправді, всередині також не було вільної шпаринки.
Олена зробила крок на першу сходинку і зупинилася, озираючись за мною. Я стояв біля автобуса, і не знав куди мені втиснутися, бо місця вже
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Мереживо людських доль», після закриття браузера.