Читати книгу - "Мереживо людських доль"

що з лікарняного вікна. Ще пару разів у синів була, але завжди так швидко верталась, що й походити містом та роздивитись на нього часу не було. Весь її світ — ферма. Коли остання краплина молока була видоєна, Наталька з відром поплелась до кухні. Швидко влила нецідженого молока горня і випила одним махом. Решту треба процідити, та ставити киснути. Зі вчорашніх слоїків позбирати сметану, а з молока сир варити. Митро завтра повезе на базар. Він всьому знає лад і рахунок. Казав: гроші треба складати та економити, бо може дітям пригодяться. Час такий непевний, зарплатню затримують. Хто тим дітям поможе як не ми?

Митро вже багато років веде домашні рахунки і знає, що скільки коштує, на що скільки пішло, кому скільки позичено. В нього навіть зошит є, де він веде свою бухгалтерію. Хоч і не вчений, а ліпше вченого рахунки знає. Наталька ніколи не просила в чоловіка звітувати перед нею. Робила, чоловіку зарплатню віддавала. А там вже він всім керував, купував, старав. Митро також працював. Гроші в дім йшли непогані, бо він столяр. Щодня люди просять зробити то двері, то вікно, то огороджу в хліві, то, не дай Боже, труну. Замовлень вистачає. А все то має свою ціну, та немалу.

Митро в борг не робив, хіба що дуже близьким людям. Робота його була хоч і нелегкою, та все ж в теплі і відносній чистоті на відміну від жінчиної. Він завжди був добре вдягнений, ситий і статний, бо він по людях ходить. А Наталькою вітер носив, нитка нитки не трималась, але вона на життя не скаржилась, бо для дітей.

Наталька мов зомліла, впала на бамбетель[32]. Руки не слухались. Тіло трусилось. У грудях горів вогонь. Митро сидів на теплій печі і навіть оком не повів, коли жінка зайшлася в кашлі. Лиш порадив: «Ти б калини з’їла. Он її скільки на дереві. Йди, нарви, доки ще горобці не видзьобали…»

«Добре, — тихо відповіла жінка».

Добре воно коли добре. А Наталькою до вечора почало телепати так, якби хто підвів до неї електричний струм. Митро попередив сусідку, щоб жінки роздоїли Натальчиних корів, бо жінка слаба. Скільки всього було його помочи. Він не розпалив у кухні, не зігрів жінці чаю, до амбулаторію також не поспішав. Подивився на важке Натальчине дихання і ще раз повторив:

— От не хотіла мене слухати. Казав: з’їж калини.

— Митре, а може до дохтора? — непевно, з останніх сил прошепотіла Наталька. — Щось мені зовсім погано…

— А ти, Наталько, поспи. Ввідпочинь, та й воно перейде. А я піду до майстерні, треба гроші заробляти. Задурно нічого нема, навіть дохтор задурно не прийде.

— А може ліків яких дасть?

— Ага! Задурно дасть? — Метро їй. — Де тих грошей на все набрати? Кажу тобі: з’їж калини. То найліпші ліки. Обходися при меншім.

— Та як вмру, то буде ліпше?

— Не вмреш. Спи!

Жінка чи то напівжива, чи півмертва лежала на ліжку. Темрява заповнювала й до того темну кімнатку. Думки наче борони пороли мозок. Вперше за скільки років прожитих поряд із цим чоловіком вона відчула страшну відразу до нього, і сильний жаль до самої себе. Тридцять з гаком років вона була покірною жінкою, рабою, безсловесним роботом. Вона сама так вирішила, бо відразу по заміжжі зрозуміла, що то за чоловік. Тоді, в перший ранок, коли вона налила молока на сніданок і помазала смальцем хліба. Тоді, коли Митро взяв чистий кусень хліба і зліпивши до купи з Натальчиним, розмастив смалець на дві скиби. Тоді, коли переполовинив молоко в її горнятку, зі словами: стільки тобі досить. Тоді Натальці було так боляче, як не було ніколи до того в житті.

Було так пусто, ніби хтось виламав найкращу гілку на молодій деревині — зруйнувавши її крону. А коли Митро заховав придане і одежу, даровану Натальці її матір’ю, бо на «чорний день», а їй дав своєї матері-небіжки старі лахи, бо коло хати нового не треба, Натальці ніби крила відтяли. Ніби хто в серце ніж встромив. Краще б були встромили. Та з часом до всього звикла. Не бив, не сварив, та й дякувати Богу.

Так було ще багато разів, але Наталька більше не дивувалась скупості чоловіка. Відразу плакала потайки, а потім і плакати перестала. Дітям не шкодував, і то добре! Навчив, у люди вивів. Хату в селі поклав. Квартири допоміг придбати. Що правда: дітям все. А що їй? Чого вартує в нього вона? Чи вартує хоч пиґулки? Видно, що ні.

У кухоньці вже зовсім прохололо. Хоч би яке полінце підкинув. Але нема Митра, майструє. Гроші заробляє. Може й заробить їй на ліки? Не входить годину, дві, три. Вже зимова ніч обійняла село. Лиш подекуди чути гавкіт одиноких псів, і гуркіт Митрового молотка зі столярні. Ті холод, гавкіт і гуркіт ще більше змушують жіноче тіло трястись. Гарячі сльози стікають по щоках, і миттєво вихолоджуються на сухому стомленому обличчі. Сил піднятись нема. Коло кухні на бляшаній пательні ще зосталось кілька полінець, але вогонь зовсім згас. Як тепер його розпалити? Як вилізти з-під ковдри, якщо й під нею Наталька ніби льодом обложена. «Митре! Митре!» — голосить жінка, що є сил. Але голос зовсім слабий.

Тихо. Нема Митра. Не чує її.

Наталька висунула ноги із під ковдри, торкнулась землі, і аж стрепенулась від холодної підлоги. Здавалось, із всіх шпарин віє холодом. Обгоргувшись ковдрою, вона дотягнулась до дверцят кухні. Відкрила дверцята і поштуркала коцюбою по догасаючих вугликах. Нічого не вдіяти. Не розгориться вже вогонь, як не мудруй. Треба запалювати наново. Наталька звяла в руку пляшку з «нафтою»[33], і поклавши на ледь жаріючий останній вогник кілька полін, щедро хлюпнула нафти в кухню.

Нараз всередині кухні щось зашипіло, загуділо, потім задиміло і вирвалось назовні яскравим полум’яним язиком, охопивши половину кухні, а заодно облизавши і Натальку, загорнену в ковдру. З останніх