Читати книгу - "Сусід"

Ліжко в помешкані було, але я не насмілювалась спати на ньому. Наче господиня. Це хоч трохи нагадувало мені, що я гостя і, що дасть Бог, моє квартирування тут не назавжди. Сон не вертався. Довелося встати. Босяком почвала до кухні. Скавуління посилилось.

— «А-а-а-аа, а-а-а-аа, — хтось таки стогнав за стіною.

«Господи, це ж Ореста», — мене, мов окропоп обдало і нічна сорочка прилипла до хребта. — «Це ж вона, бідолашна, так страдає. Мабуть, щось зі сестрою. Господи, що маю робити? Вона сама чи є Олександр? Як буде вигляти мій нічний візит? Чи це доречно? Може швидку викликати? Але що я їм скажу, що моя сусідка виє як пес, на кухні за стіною?» — думки товклися в голові, мов очманілі, наступаючи одна на одну.

За якусь мить до голосіння сусідки приєднався чоловічий баритон. Відбувався діалог. Радше монолог, який провадив чоловік. Олександр. Моє серце навдивовижу легко та безпомильно розпізнало його тембр. Страшенно хотілось почути про що вони там сперечаються, бо голос сусіда звучав неприродньо голосно. Часом переходив на крик, та я все одно не могла розібрати слів.

Не відриваючись від стіни, обвеле поглядом кухню. Літровий слоїк стояв на нижній полиці стелажа. Недавно спорожнила, виївши кизилове варення, яке закрутила моя подруга. Не довго думаючи, вхопила порожній бутиль і приставила отвором до стіни, до дна притулила вухо. Нічого. Зовсім нічого.

Знову відхились. Так і є. Все стихло. Я ще трохи постояла, тулячись вухом до холодного скла, але крім монотонного тремтіння нічного повітря, захованого в слоїк, нічого не могла розібрати. Мабуть, все скінчилося. Важко опустилася на табуретку. Спати не хотілося. Думки погрозливо зароїлися і загули в голові, наче зловмисником розтривожений вулик. Аби хоч якось це спинити, заходилась пекти цвібак.

Ранок довго не приходив. Як чоловік, якого чомусь ніколи нема поряд тоді, коли ти його найбільше потребуєш.

Під обід стукнули вхідні свері в сусідів. Я підхопилася з дивану і за мить вже стояла на сходовій клітці. Рука сама натисла гудзик дзвоника. Два довгі моторошні звуки. «Треба було б запропонувати їм змінити його», — подумалось мені, бо зі спокійними нервами годі слухати, а що вже казати про…

— Доброго вечора. — сусідка втомлено всміхалась, стоячи в одвірку.

— Доброго, Оресто. Вирішила вас з донечкою запросити на чай.

— Так, але малої нема. В школі канікули і вона залишилася в бабці.

— То ви ходіть. — настоювала я.

— Навіть не знаю. Я трохи втомлена. Зле себе почкваю. — Ореста раптом скинула на мене своїми чорними очима.

Наче вхопила ними за груди, притягнула до себе і уважно заглянула до середини. Мабуть хоче знати чи я бува нічого не чула з вчорашньої ночі. Не дізнається. Не від мене. Її погляд стрінувся з моїм — уже давно заспокоєним, втишеним, заколисуючим.

— Пішли… — Я взяла її за руку.

— Щось зі собою прихопити?

— Ні, ні. В мене все є. — Відпустила.

Ореста зникла в квартирі і за мить з’явилася з ключами і мобільним телефоном в руках.

— Ой, як у вас гарно пахне, — захоплено вигукнула сусідка, тільки-но переступивши поріг.

— Справді? — я недовірливо глянула в її бік.

Чи може після вчорашньої ночі щось чути, відчувати, тим паче так щиро захоплюватись запахом.

— Так, пахне ванільллю, випічкою… — Дівчина розгублено роззиралась по сторонах, наче чогось шукала, чогось, захованого в якомусь куті, чогось, що б вочевидь нагадувало казку. Очі засвітились, з усмішки зник гіркий присмак.

— А-аа. Я й справді спекла цвібак з яблуками. Ходіть до кухні. Він щойно охолов.

Я вмисно підігріла його у духовці, аби не видати своєї безсонної ночі.

Ореста сіла навпроти вікна, спиною до виходу. Я витягла зі серванта чайний сервіз, який добре памятала ще з дитинства — червоний у білий горошок. В нас також такий був. «Мабуть, коли пити з таких горнят, то настрій не може залишатись зіпсутим», — подумалось мені. Принаймні не надовго.

— Яке миле горнятко, — Дівчина крутила його в руках, перевертаючи вверх дном. — О, це ще з радянського періоду. Стоїть легендарний знак якості.

— Так, свого часу він був мало не в кожному домі.

Поклала на стіл порізаний на акуратні скибки пляцка.

— Це що, й справді ви самі пекли. — захоплено спитала дівчина і її очі ще більше засвітилися. — Господи, як давно я не їла домашньої випічки.

— Та, дивлюсь — яблук багато, не встигаю з’їсти, тож і вирішила щось втяти.

Дівчина, не чекаючи на чай, уже смакувала перший шматок. цвібак не був моєю фірмовою стравою, але думаю, міг скласти конкуренцію будь-якій цукерні.

— Ух, ти! Як смачно, нічого кращого в житті не їла. — Сусідка заплющила очі, цілковито віддаючись насолоді.

Я аж позаздрила. Так швидко може переключитись з одного настрою на інший. Чи, можливо, все, що було вчора, мені наснилось? Але ж пляцок…

— Що нового на роботі? — Спробувала я перевести розмову на щось суттєвіше, ніж вдалий пляцок.

Краще б я цього не робила. Очі дівчини раптово стали скляниними і повними сліз. Кутики уст ледве помітно стріпнулися як пташка в передсмертній агонії і в них знову з’явилась гіркота. Якось дуже приречено і покірно поклала на блюдечко ложечку, якою краяла пригощення. Я зрозуміла, що більше вона солодкого не торкнеться.

— Наша дівчинка з бухгалтерії сьогодні спізнилась… — Почала вона рівним голосом. — Тільки-но прийшла і одразу ж голосно розридалась. Звичайно, всі кинулися до неї.

— Що сталося? Що з тобою? — Звучало звідусіль. Усім навперебій хотілося першими дізнатися чому плаче молода особа.

— Мого брата сього-о-оодні пограбували. — Видусила разом зі слізьми ледве притомна дівчина і зайшлася ще гучнішим плачем.

— Далі вона перелічувала все, що забрали: трохи грошей, трохи прикрас, якийсь магнітофон і навіть шинку з холодильника. — Дивлячись кудись у простір монотонним голосом продовжувала Ореста, а сльози безперервною цівкою текли з її очей.