Читати книгу - "Пригоди українців у Анталії"

розповідала вона. — Сергій не скандалив і не виправдовувався. Лише спокійно пояснив, що не хоче гробити свою молодість, чекаючи моєї смерті. Тож, як справжній джентльмен, дозволяє мені дожити віку в нашій спільній квартирі. А сам на той час переїздить до коханки Орисі.

Можете уявити мій стан. Однісінька, як перст, у всьому світі. Батьки померли, родичів не маю. А тут ще й чоловік — єдина моя надія й опора — кинув напризволяще, як останній непотріб.

— Дивлячись на вашу квітучу красу, — зробив комплімент Микола, — тяжко уявити, що ще недавно ви були у безнадійному стані. — Яке ж це чудо врятувало вас? Невже кохання?

— Та ні, — відказала Ауріка, — швидше дружба. Довідавшись про мою хворобу, одна київська колежанка скинула на електронну пошту інтерв’ю професора Ірини Бобрової, в якому розповідалося про лікарські помилки у діагностуванні та лікуванні токсоплазмозу. Та ще й пообіцяла допомогти потрапити до неї на прийом. Прочитала я текст, а там усе ніби про мене написано. Відпросилася з роботи та й подалася до столиці.

— Стояла рання весна, — продовжувала Ауріка. — У Лаврі, де розташована клініка Бобрової, на деревах ще тільки починали лопатися бруньки. І сталося чудо. Що більше розпускалися листочки, то більше поверталися мої, розтрачені на боротьбу з неіснуючою недугою, сили. А коли в монастирському саду забуяв бузок, а на Хрещатику розцвіли каштани, я повернулася додому цілком здорова.

Микола слухав цю хвилюючу розповідь, думав, скільки ж горя випало пережити цій тендітній жінці! І йому так кортіло пригорнути її, захистити від усього зла на світі.

Коханка, як і дружина, у надвеликих дозах швидко набридає

Готель «Джастін», куди наші подорожні прибилися у страсну п’ятницю, виявився справжнісіньким райським куточком. Просторі, справді п’ятизіркові номери. У внутрішньому дворику їхнього корпусу із четвертого поверху мало не до самісінької землі звисали величезні гірлянди білих і рожевих живих квітів. Зона басейнів утопала в зелені пальм і квітучих кущів. Трохи далі простирався чистісінький піщаний пляж. А головне — тут була досить пристойна кухня. Тож зголоднілі за натуральним м’ясом українці вперше за чотири доби змогли добре наїстися.

Але журналістам довелося раювати недовго. Вже завтра до полудня вони мусили вирушати далі. Куди? Те знали лише Юсуф і Шкурланд. Та ще, може, сам Аллах.

Майже увесь день Микола намагався залишитися наодинці з Аурікою. Але Ольга, яка чомусь вирішила оберігати цноту своєї колежанки від чоловічих посягань, ні на мить не полишала її саму. Тож нашому герою довелося розважати обох. Присутність Ольги псувала йому настрій. Дотерпівши до вечора, він послався на втому й поспішив розпрощатися.

Уночі Миколі наснилась прекрасна румунка. Але навіть уві сні він не посмів просунутись у стосунках з Аурікою далі цнотливого поцілунку.

Ранок на новому місці видався просто чудовим. Після міцного щасливого сну і контрастного душу на серці було так легко і хороше, як в юності. Микола вийшов на балкон. Потягнувся усім тілом. Всміхнувся ранковому сонцю. Десь унизу серед пальм виблискували синявою води кілька басейнів, а трохи далі шуміло море. І він знову посміхнувся. Окремо кожному з басейнів і окремо — морю.

— Доброго ранку, Україно! — почувся з сусіднього балкона голос Ігоря Марченка.

— Привіт, сусіде.

— Випити бажаєш? — Ігор показав на пузату пляшку, залишену звечора на столику.

— Дякую, — відповів Микола. — Але я не люблю віскі. Та й пити спозаранку щось не дуже хочеться. Ліпше ходімо поплаваємо.

— Даремно відмовляєшся, — наполягав сусід. — По-перше, це тільки пляшка від віскі, а всередині чудовий коньяк. Найпершого заводського розливу. Жодного разу не розбавлений. А, по-друге, після коньячку й кави я готовий іти з тобою не те, що на море, а навіть на китайський кордон.

— Тоді наливай.

— Неси склянки. А я тим часом воду кип’ятитись поставлю.

— Микола метнувся у кімнату й за якусь мить поставив на спільні балконні перила свою склянку.

— А де склянка для дами? — запитав Ігор. — Чи вона не питиме?

— Так Ліди ж нема, — спокійно відказав Микола. — Я виставив її ще учора вранці.

— Може, це й на краще, — мовив розсудливо сусід. — Принаймні, нам більше коньяку залишиться.

Налили.

— За що вип’ємо? — запитав Микола, аби не мовчати.

— За найкращу частину людства, — відповів Ігор. І помовчавши, додав: — За нас, чоловіків!

Та не встигли вони пригубити склянки, як хтось постукав у двері Миколиного номера. На порозі стояв Петро Здоровило.

— Заходь, — запросив Микола. — Чарку будеш?

— Хоч і цілу пляшку, — відказав той. — Усю ніч бембав по вулиці, поки мої голуб’ята кохалися.

— Навіщо було бембати? — здивувався Микола. — Не міг прийти до мене й переночувати, як біла людина? Ось бачиш? У одній кімнаті величезний сексодром, а в іншій — ще двоє одинарних ліжок. А знаєш, що? — раптом запропонував він. — Перебирайся до мене. І мені скучно не буде, й ти не бембатимеш ночами, як бездомний пес. А Серьога нехай живе собі з Лідою до самого кінця поїздки. Подивимось, як швидко вони набриднуть одне одному.

— Ну, за цю пропозицію треба обов’язково випити! — пожвавішав Петро.

Ігор налив. І вони випили за дружбу справжніх чоловіків.

— А потім, як сказав би герой «Одеських оповідань» Ісака Бабеля старий злидень Ар’є Лейб, чоловіки зібрали нараду. Я не був на тій нараді. Але ті, хто там був, ті пам’ятають.

— Послухай, Миколо — мовив Ігор, турбуючись про свого товариша. — Давай ми гуртом повернемо твою Ліду.

— А навіщо? — не зрозумів той.

— Ну як, навіщо? — здивувався Ігор. — Ти ж її привіз для себе, а не для Серьоги. І що, тепер отак мовчки проковтнеш образу і зраду?

— Зрозумій, Ліда — це моя найбільша помилка, — скрушно мовив Микола. — Колись я її дуже кохав. А тепер, старий дурень, хотів повернути те, що вже давно минуло. Але ж так не буває. Та й після