Читати книгу - "Острів Каміно"

часто їдуть куди-небудь у творчу відпустку, щоб там працювати над своїми творами. От і маєте ідеальне прикриття. Ви, можна сказати, виросли на цьому острові, досі маєте там нерухомість, а до того ж уже здобули певне ім’я в літературному світі. Бездоганна легенда: ви повернулися на острів на півроку, щоб завершити роботу над книгою, на яку всі чекають.

— За моїми підрахунками, на неї чекає десь троє людей.

— Ми заплатимо вам сто тисяч доларів за шість місяців.

На кілька митей Мерсер ніби заціпило. Тоді вона похитала головою, відсунула тарілку ще далі від себе і, зробивши ковток води, промовила:

— Вибачте, але я не буду шпигункою.

— Ми й не просимо вас шпигувати, а лише спостерігати. Те, що ви робитимете, буде цілком природним і геть не підозрілим. Кейбл дуже любить письменників і письменниць, частує їх, обходжує, всіляко підтримує. Багато хто із заїжджих письменників зупиняється в його будинку — будинок, до речі, просто приголомшливий. Вони з дружиною полюбляють улаштовувати звані вечері, на які запрошують друзів і письменників.

— А я маю просто взяти й долучитися до всіх цих веселощів, здобути його довіру й запитати, де він ховає рукописи Фіцджеральда.

Елейн посміхнулася, але відповідати не стала.

— Ми зараз у вкрай напруженому становищі, ви ж розумієте. Я гадки не маю, що саме ви зможете довідатись, але зараз для нас будь-яка інформація — на вагу золота. Досить імовірно, що Кейбл і його дружина самі до вас звернуться й навіть захочуть із вами подружитися. Ви матимете змогу ввійти в їхнє найближче оточення. Кейбл, до речі, полюбляє випити: хтозна, чи не скаже він одного разу щось зайве? А може, хтось із його друзів згадає про сховище на підвальному поверсі під магазином.

— Сховище?

— Про нього лише ходять чутки. Ми ж не можемо заявитися до Кейбла й запитати його про це самі.

— А звідки ви знаєте, що він надто полюбляє випити?

— На острові буває чимало авторів, а письменники, як відомо,— страшенні пліткарі. Чутки швидко поширюються. Самі ж знаєте, який тісний світ книговидання.

Мерсер підняла руки долонями вперед і відсунула стілець.

— Вибачте. Це не для мене. Я не безгрішна людина, але й не брехунка. Я не вмію брехати і зроду не змогла б утнути щось таке. Ви звернулися не до тієї людини.

— Прошу, зачекайте.

Мерсер піднялася, даючи зрозуміти, що йде:

— Дякую за обід.

— Мерсер, будь ласка...

Але вона вже пішла.

II

Під час цього завчасно перерваного обіду якоїсь миті сховалося сонце й здійнявся вітер. Збиралося на весняний дощ, і Мерсер — як завжди, без парасольки — квапливо крокувала додому. Вона жила метрів за вісімсот звідти, в історичній частині Чапел-Гілла, поруч із кампусом, у маленькому орендованому будинку на тінистій не-брукованій алеї за красивим старовинним домом. Орендодавець її будиночка володів також і тим старовинним домом і здавав житло лише магістрантам та злиденним викладачам, які працювали за тимчасовим договором.

Мерсер якраз устигла: тільки-но вона ступила на вузький ґанок, як по бляшаному даху забарабанили перші краплі дощу. Вона не витримала й обернулася, щоб переконатися, що за нею ніхто не стежить. Що то були за люди? Вирішивши викинути все це з голови, вона ввійшла в будинок, скинула туфлі, заварила чаю і довго сиділа на дивані, повільно й глибоко дихаючи, прислухаючись до музики дощу й прокручуючи в голові нещодавню розмову.

Шок, який вона спершу відчула, коли дізналася, що за нею хтось стежив, уже почав проходити. Елейн мала рацію: нині, з інтернетом, соціальними мережами, усюдисущими хакерами й розмовами про прозорість, від приватного життя лишилося мало. Мерсер мусила визнати, що їхній план був досить продуманим. Вона була чудовою кандидатурою: письменниця, що вже колись жила на острові й навіть досі має на ньому нерухомість; незавершений роман із давно минулим дедлайном; самотня душа, що прагне нових друзів... Брюс Кейбл ніяк не запідозрив би в ній агентку під підкриттям.

Вона добре пам’ятала його — того красунчика в модному костюмі й краватці-метелику, без шкарпеток, із довгим кучерявим волоссям і цілорічною флоридською засмагою. Мерсер часто бачила його біля вхідних дверей магазину: він завжди мав в одній руці книжку, а в іншій — каву і, читаючи, водночас спостерігав за всім навколо. Тессі він чомусь не подобався, і вона рідко заходила в його магазин. Та й книжок вона не купувала. Нащо купувати, коли можна безкоштовно взяти в бібліотеці?

Автограф-сесії, рекламні тури... Мерсер могла лише мріяти про те, як допише свій новий роман і рекламуватиме його.

Коли «Жовтневий дощ» було видано в 2008 році, видавництво «Ньюкомб-Пресс» не мало грошей ані на рекламу, ані на турне. За три роки воно збанкрутувало. Проте після захоплених відгуків у Times до Мерсер звернулося кілька книжкових магазинів із проханням включити їх у маршрут рекламного туру. Його похапцем організували, і книгарня «Бей-Букс» мала стати дев’ятою