Читати книгу - "Infernale. Пекельний сеанс"

Одна з найвідоміших единбурзьких історій була пов’язана з побудовою Старого міста. Під час розбудови власник крамниці на ім’я Джордж Бойд почав складати каміння й дошки з будівництва у штучний пагорб, що напряму сполучав Нове місто зі Старим. Інші невдовзі почали наслідувати його приклад, і це привело до утворення Насипу. На жаль для старого доброго Джорджа Бойда, побудова Насипу мала наслідком знесення його власної крамниці.

На них дивився фасад моргу. Макбрайд насупилася, побачивши розсаду помідорів на підвіконні. Доктор Ерміс Марет тимчасово розмістив у цій будівлі свою судово-медичну лабораторію. Він зустрів їх за подвійними дверима, а потім провів до себе.

Прозекторська становила нестерпне поєднання акрилу, формальдегіду й місячного світла. Це була камера шість на шість метрів із керамічною плиткою на підлозі. Згори опуклий небосхил кидав місячні зайчики на хірургічний візок, пилки і скальпелі для розтину, емальовані посудини, ваги для зважування органів, шафки для доказів. Кожен дюйм стіни був пофарбований сірою акриловою фарбою. У кімнаті не було вікон, лише галерейний прохід за оглядовим склом, звідки могли спостерігати студенти-медики.

Камерний холодильник був убудований в стіну на протилежному кінці кімнати. Його дверцята були глибоко розчахнуті, наче запрошуючи. Обабіч нього стояла серія містких раковин та ідеально чистих металевих шафок. Вбудована вентиляційна система висмоктувала злоякісні запахи і патогени крізь шумну витяжку.

Головним акцентом кімнати був пересувний секційний стіл на залізних ногах і коліщатках. Стільницю прорізали неглибокі борозни, за допомогою яких рідини стікали у вбудовану в стіну анатомічну раковину. Сьогодні в ній не було потреби: жодних рідин у тілі вже не було. На бездоганно чистій поверхні лежало те, що залишилося від дівчинки, у чорному мішку, схожому на інфернальний кокон.

Марет щойно увійшов, провівши кілька хвилин у чоловічій роздягальні, щоб перебратися в потрібний медичний одяг. Він простягнув Джонсону і Макбрайд дві пари блакитних нітрилових рукавичок і запитав, чи потрібні їм маски. Обоє відповіли, що непотрібні.

— Два предмети не можуть взаємодіяти, не залишаючи один на одному слідів, — сказав він.

— Перепрошую?

Судмедексперт зупинився біля раковини й зафіксував вертлюжні коліщатка. Примружився крізь оправу окулярів, які носив під маскою. Зараз його голос лунав приглушено.

— Це той девіз, на якому ґрунтується все моє професійне життя, детективи, — сказав він. — Ось чому, яким би розумним злочинець себе не вважав, я розумніший.

Він жестом вказав на секційний стіл. Його руки завжди були заплямовані й забруднені хімічними сполуками, і все-таки його дотик був надзвичайно м’яким, що обидва детективи не раз мали нагоду зауважити.

Щойно вступивши до моргу, Джорджина Макбрайд закусила губу. За свою кар’єру в правоохоронних органах вона бачила всі різновиди шкоди, заподіяної людям, але дитяча жертва — то було вже геть інше.

«Якби ти впіймала цього мерзотника, вона б тут не лежала».

Судмедексперт розстебнув мішок і розкрив його під шурхіт пластику. Гнилий сморід плоті, що розпадалася, ударив їм у ніздрі. Обвуглені рештки саморобної ганчір’яної ляльки лежали тепер розкладені по бездоганно чистій поверхні. Кожна з кісток була промаркована, на більші наклеєні стікери, до менших прив’язані бірки, і всі з написами.

— Подивимось, що ми маємо на цю мить, — сказав Ерміс.

Від обличчя майже нічого не лишилося. Лоб борознили товсті шви, півобличчя було зняте задля обстеження черепа. Макбрайд кортіло відвернутися, відскочити і затулити носа й рота. Але годі було сховатися від ні на що не схожого смороду, що липнув до ясен.

«Не роби цього. Не будь слиньком».

Марет увімкнув збільшувальну лампу і розмістив її над тілом. Обидва офіцери підступили ближче до столу.

— Мікротріщини на правому зап’ястку й ребрі, сліди гематом на грудях і руках, — сказав він.

— Відповідає зв’язуванню?

— Так, але, як я вже сказав, то було раніше, ніж відбулося спалення.

Він вказав на нижні кінцівки.

— Глибокі забиття на ногах.

— Відмітини на колінах.

Макбрайд узяла теку зі стільниці й нашвидку продивилася протокол розтину та початкові висновки розслідування. Дівчинка була метр п’ять на зріст і важила вісімнадцять кілограмів. На діаграмі тіла судмедексперт окреслив зауважені внутрішні травми.

— Але ж вона померла від чаду, так? — спитав Джонсон. — Тобто злочинець підпалює її, вона вдихає чадний газ, а тоді — бах! — вона помирає, перш ніж полум’я охопить життєво важливі органи.

Марет похитав головою.

— Рівень чадного газу в її крові дає підстави стверджувати, що вогонь був невеликий. Його розпалювали з умінням і застосували так, щоб поступово спалити спочатку гомілки, потім стегна й кисті рук, далі тулуб, передпліччя, груди, верхні груди, обличчя…

— А потім смерть.

— Серцевий напад і втрата плазми крові, що призвели до смерті.

Макбрайд стежила, як її напарник знімає чорну кулькову ручку з кріплення прихованого диктофона. Він дістав маленький спіральний блокнот і приготувався записувати. Вона не раз бачила, як він порається з ручками, паперами, зв’язками ключів і ніколи не дивиться на покійника. Вона розуміла, чому.

Одного разу він розповів їй про вбивства у «Кінці світу». В жовтні 1977-го дві сімнадцятирічні дівчини пішли з гулянки в пабі «Кінець світу» на Гай-стрит і зникли. Їхні тіла знайшли наступного ранку, побиті, зґвалтовані й задушені. Джонсон та інші її знайомі працювали над цією справою. Усі вони несли в собі злість після нерозв’язаної загадки, і більшість із